Третьяк Петр Анатольевич

Петр Анатольевич Третьяк, подполковник, родился 3 августа 1972 в г. Томаковке Днепропетровской области. Здесь окончил среднюю школу. С раннего детства мечтал о профессии офицера. 1 августа 1989 был призван на срочную службу. Кадровый военный, в зону АТО пошел заместителем командира гаубичной артбатареи по воспитательной работе в составе 55-й отдельной артиллерийской бригады. Замполита называли «Сердцем артиллерийской бригады». Он внушал уверенность в подчиненных и у командиров, спас много солдат.

Погиб 6 августа 2014 во время выхода из окружения возле с. Дьяково Антрацитовского района Луганской области. Боевая машина отстала от основной группировки и на блокпосту у м. Красный Луч попала в засаду врага, который забрасывал ее гранатами. Вместе с Петром Третьяком погибли старший сержант Евгений Алексеевич Сиротин и солдат Н. И. Сало. Долгое время дальнейшая его судьба была неизвестна: он числился как пропавший без вести. Благодаря жене, которая начала поиски и вышла на Украинский Союз ветеранов Афганистана и волонтеров «Офицерского корпуса», тело военного удалось привезти в Запорожье. Опознан за экспертизой ДНК.

Петр Третьяк был охоронен 8 декабря 2014 в пгт. Томаковке, где живут его родители. У него остались жена, две дочери и сын-студент, который хочет стать офицером.

Указом Президента Украины № 270/2015 от 15 мая 2015 П. А. Третьяк награжден орденом Богдана Хмельницкого III степени (посмертно). Присвоено звание «Подполковник» (посмертно). Награжден также орденом «За развитие Запорожского края» III степени, который был вручен жене.

На одном из домов жилого комплекса «Ренессанс» г.Запорожье, где живет семья погибшего, открыли мемориальную доску в честь героя.

Харьковский художник М. Дьяченко представил серию портретов бойцов 55-й артиллерийской бригады «громовержца», основой для которой стали реальные фотографии (Петра Третьяка в т.ч.).

На старій, ще довоєнної фотографії - сім'я Третьяков в повному складі. Петро Анатолійович - серйозний і строгий батько. 

Справжній офіцер, хоч і в цивільному. Майже такий же солідний і впевнений в собі - старший син Андрій. Середня дочка Таня - у міцних батькових руках і молодша - Юлечка - на руках у щасливої мами Оксани. Здається, тільки на мить батьки і їх діти завмерли перед об'єктивом, а вже через мить вони розбіжаться по недільного весняного парку, в якому, як і в їх життя, так багато сонячних зайчиків і так багато щастя.

- Ми були такою щасливою родиною. У нас все було для щастя. Троє дітей, квартира, машина, - розповідає «Вечірці» Оксана Третяк. - Чоловік мене дуже любив і в дітях душі не чаяв. Він - сама надійність та відповідальність. Якщо з кимось треба позайматися математикою або біологією, він все розкаже і пояснить, як справжній учитель. Бо Петя мені сподобався з самого першого дня знайомства.

Цей день Оксана (тоді ще Черепанова) запам'ятала назавжди - 26 січня 1990 року. На танцях в її рідному селі Світовому вона відразу поклала око на статного красивого хлопця. А коли він запросив її танцювати, дівоче серце забилося з подвійною частотою. Напевно, про таке нареченого мріють усі дівчата: за ним - як за кам'яною стіною! Якщо що задумав - обов'язково зробить. Якщо пообіцяв - не сумнівайтеся, виконає на всі сто.

Своєю впевненістю і дивовижною дорослістю 17-річний курсант підкорив серце Оксани. Одного разу і на все життя. Та хіба могло бути інакше?

Про професії військового мріяв з дитинства

В його рідній Томаківці однокласники і шкільні вчителі не знають, чому Петя єдиний з класу обрав професію військового. Але саме до неї він готував себе з раннього дитинства. Можливо, ще хлопчиськом він усвідомлював, що саме йому під силу захищати Батьківщину словом і ділом. Усім своїм життям. А Батьківщина, точно довірлива тендітна дівчина, готова сховатися за його могутніми плечима.

- Петя був дуже добрий і старанний хлопчик, - згадує директор школи Тамара Філь. - Він добре вчився, а найбільше любив історію. Адже саме цей предмет дуже знадобиться захиснику вітчизни. Однокласники зазначає, що, мабуть, найголовніша відмінна риса Петі Третяка - загострене почуття справедливості. І, зрозуміло, впевненість, про яку ми вже говорили.

Своєю впевненістю офіцер Петро Третяк заражав усіх, хто хоч мало-мальськи з ним спілкувався. Раз Петя сказав - все буде добре. Годі й хвилюватися. Навіть коли відправився в саму гарячу точку України - на східний фронт - мама і дружина були впевнені, що нічого поганого не може статися з таким бійцем.

- У мене ніколи не було ніяких поганих передчуттів, - констатує чоловіка. - Він завжди був так упевнений у всьому і надійний, так мене оберігав від усього, що я і подумати не могла, що з моїм чоловіком щось трапиться. Тільки потім я дізналася, що Петя був в оточенні, адже він дзвонив мені звідти по кілька разів в день. Я чула в трубці стрілянину, а він казав, що це вони стріляють. Потім я дізналася, що це їх позиції обстрілюють з «градів».

3 серпня Оксана привітала коханого з 42-річчям, а він через п'ять днів чомусь проігнорував її день народження. Тоді стало зрозуміло, що з майором Третяком трапилася біда.

Загинув у смертельному бою

- Перебуваючи два місяці в оточенні, цілком ізольованими від передачі боєприпасів, наші бійці утримували населений пункт в районі Дяково. Після цього була дана команда прориватися разом з іншими підрозділами, - розповідає заступник командира бригади по роботі з особовим складом підполковник Ігор Неминский, - 6 серпня вони висунулися в район зосередження. Там їх обстріляли російські війська. Їх підрозділ знаходився в пункті збору і повинно було збиратися в дорогу. Ближче до вечора вони рушили далі на маршрут, де в черговий раз зазнали обстрілу. В результаті підрозділ збилася з маршруту і з'їхало на іншу дорогу. Після того як зламалася штатна машина, Петро Анатолійович прийняв рішення пересісти в автомобіль 24-ї окремої механізованої бригади. І вже ближче до ночі вони нарвалися на блокпост сепаратистів «ЛНР» під Червоним Променем і прийняли бій. Майор їхав на «броні» і продовжував відстрілюватися, захищаючи своїх товаришів. Він бився до останнього патрона. Недарма ж його називали серцем підрозділу, де він служив.

У цьому смертельному бою загинули також сержанти Микола Сало і Євген Сиротін. Протягом декількох місяців родичі загиблих бійців вели пошуки тіл своїх близьких. У місцевому облвоенкомате повідомили, що територія, на якій загинули військові, перебувала під контролем бойовиків, тому забрати тіла українських бійців вдалося лише через чотири місяці. Повернути їх додому допомогли активісти та волонтери. Ще четверо бійців 55-ї артбригади досі числяться зниклими без вісті.

П. Третяк (праворуч) був самим надійним бойовим товаришем

Син пішов по стопах батька

Похоронна процесія розтягнулася по вулиці Ватутіна на десятки метрів. По вулиці, що носить ім'я легендарного комбрига Великої Вітчизняної, несли рештки тіла героя іншої війни. Примітно, що Микола Ватутін ще в громадянську воював з махновцями під Луганському та Старобільському - якраз у тих місцях, де через десятиліття загинув Петро Третяк. Томаковцы не можуть стримати сліз, а старшокласники школи, в якій навчався герой, проводжають його в останню путь з національними прапорами.

Але гірше всього, звичайно, рідним Петра Анатолійовича - батькам, дружині і дітям.

- Нашої молодшої дочки три з половиною роки, і вона не може зрозуміти, чому тато не приїжджає додому, - продовжує розповідь Оксана Третяк. - Їй здається, що батько десь поруч, але чомусь не приходить до неї. Навіть коли тіло чоловіка везли на ідентифікацію, вона щось відчула і запитала, чи скоро тато повернеться.

Для 12-річної Тані втрата батька - велике горе, це вона не може до кінця повірити. А старший син Андрій вирішив піти по батьківських стопах і стати військовим.

- Батько для мене завжди був самим великим авторитетом, - зазначає Андрій Третяк. - Я з ним все життя як за руку пройшов. Батько хотів, щоб я став військовим, і я буду ним! Після закінчення транспортного університету я піду в частину, де служив мій батько.

що Передається синові з генами батька твердість і впевненість не викликають сумнівів - так і буде! І, бути може, саме Андрію і його товаришам-товаришам по службі вдасться повернути Україні мир і спокій, радість і надію. Щоб все в нашій країні було, як на тій старій сімейної довоєнної фотографії.

Текст: Олександр Розумний.

Книга пам'яті полеглих за Україну

Невиплакані сльози України

Церемония прощания с Петром Третьяком