Русский
Василь Іванович Діденко

Василь Іванович Діденко

Поэт

Основная информация
Василь Іванович Діденко
  • Род деятельности

    Поэт

  • Дата рождения

    03 февраля 1927

  • Дата смерти

    13 апреля 1990 (63 года)

Биография

Василь Діденко народився 3 лютого 1937 р. в Гуляйполі на вулиці Дачній у родині хлібороба та доярки. Коли Василю Діденку виповнилося 10 років, батьки переїхали на Херсонщину в с. Гаврилівку Іванівського району. Потім вісім років пов'язані з Вінниччиною. Працювати Васько розпочав дуже рано: помічником комбайнера, різноробом.

Як поет Василь Діденко заявив про себе віршем "Я —15-річний капітан", що з'явився у "Вінницькій правді" 25 січня 1953 р. А друзі переписували, запам'ятовували його лірику.

Ех, заритися б в кОпу сіна,
позабути про все земне,
цілувати твої коліна,
поки сторож не прожене…

У 1954 р. вступив до Київського університету імені Т.Г.Шевченка на філологічний факультет і закінчив його в 1959 р.

Незібраний, розкиданий Васько дивував навіть Максима Рильського. Якось восени Василь, Тамара Коломієць, Борис Олійник, Микола Сом уперше побували в гостях у поета-академіка в Голосієвому. Тоді Василь був у солом'яному капелюсі, драній сорочці, підперезаній очкуром. Спочатку Максим Тадейович отетерів як почув Василеву мову, його слово-паразит "чуєш", а коли вслухався у предивні поезії – закохався.

"У Діденка з кожної розпоріжки якийсь образ лізе", – згодом висловився Рильський. Василь теж запам'ятав ту зустріч із Максимом Тадейовичем і беріг її в серці до останніх своїх днів:

Я в серці збережу не тільки дату,
а й днину київську морознувату,
І ялинковий стишений мотив,
І східців скрип на ґанку, й ту кімнату,
Де він мене у путь благословив.

18 березня 1956 р. у передньому слові до віршів Василя, вміщених у газеті "Київська правда", Михайло Стельмах писав: "Василь Діденко — студент другого курсу філологічного факультету Київського університету. Йому тільки дев'ятнадцять років. Це — початок юності і початок творчості молодого поета. Що ж насамперед приваблює в його поезіях? Любов до людей нашої радянської землі, любов до рідної природи передана схвильованим словом, своїм образом. Ось, наприклад, в одному з його віршів бачимо такий безпосередній малюнок: "Весняний грім колише небо, Дощем співає далина". Ці рядки не забудеш, бо треба мати справді поетичне око, щоб так просто, дохідливо, художньо і економно створити пейзаж. Такі знахідки у Василя Діденка непоодинокі…"

undefined

У 1957-му білочубий сором'язливий Васько написав вірш, що ходив по руках студентів, "Я – не останній з могікан". Цей гордий вірш часто приписували Василю Симоненкові.

Мені казав один ханжа,
Що наша мова геть відстала,
Що краще йшла б мені чужа,
Немов до хліба — кусень сала,
Що весь мій поетичний план
Спинитись може напівході,
Що я — останній з могікан,
Що наша мова вже не в моді.
Гей, проповіднику! Стривай!
Твої слова — старенька ряса.
Я не піду в твій тихий рай,
Я — син Великого Тараса.
Як Прометей не вмер від ран,
Не вмре і мова — гарна зроду.
Я не останній з могікан,
Я — син великого народу!

Друга книжка молодого поета "Під зорями ясними" вийшла друком у 1961 році (на той час Василь працював у Запоріжжі в редакції газети "Запорізька правда", жив у гуртожитку заводу "Запоріжсталь").

Згодом Василь Діденко переїхав на постійне мешкання до Києва. Недовгий час пропрацював у журналі "Малятко". Жив у невеличкій київській кімнатці на вулиці Постишева, 14. Одружився Діденко в Києві, пов'язавши свою долю з Надією Хоменко, вдовою поета Івана Хоменка, якого рано загнали в домовину радянські концтабори. Василь, як міг, піклувався про родину, над усе любив Івасика, присвячував дорогим людям свої поезії.

Певно, тоді проза життя почала вбивати романтика. Його пригнічувала, обтяжувала щоденна робота, адже він народився писати гарні вірші. "Дружина моя працює, але зарплату має невелику Я ж перебиваюся на гонорарах, більшу частину заробітку віддаю родині, а собі не лишається часом і на сигарети". Велика матеріальна скрута переслідувала поета. Як людина, Василь завжди відзначався щирістю, безпосередністю. Він умів легко й невимушено знаходити спільну мову з кожним. Його вбивало те, що мусить не дарувати щось рідним і друзям, а постійно просити: не вистачало навіть на улюблений пончик із Бассарабки. З року в рік Діденко перебивався виключно на копійчаних гонорарах, бо ніде не працював, за винятком тимчасової роботи літредактором у столичному журналі "Малятко" та обласних газетах Запоріжжя. Василь вважав, що "… вистачить з мене голошиї роботи – мистецтва складати вірші"

ніколи — ні в убогі студентські роки, ні пізніше, коли вже мав деякий заробіток, не надавав значення своєму зовнішньому вигляду. В останній період життя Діденко зовсім збайдужів до вбрання. Боляче вражав його зовнішній вигляд: на Василя навіть оглядалися перехожі й мало хто з них знав, що то був творець краси, автор тринадцяти книжок прекрасних поезій про радість буття на цій землі, про ніжно-бентежне кохання… Немилосердна, тяжка нервова недуга та нехлюйське ставлення нашої влади до інтелігенції, а також байдужість оточуючих зовсім вибили поета з нормального ритму життя, позбавили елементарних людських умов у побуті.

Захаращена, неприбрана, з потрісканими стінами його кімната, швидше нагадувала притулок для бездомних, якби "не книжок хороших етажерка" і на ній знімок, на якому господар оселі і Володимир Сосюра. Згодом до цього безладдя в кімнаті додалося найболючіше для Василя горе — вийшла з ладу електромережа. Як же записувати вірші в ці довгі зимові ночі? І поет запалював свічки, а коли й вони закінчилися, прочинив двері кімнати, щоб світло від коридорної лампи комунальної квартири падало на аркуші паперу, де він записував свою поезію, яка в усі часи була смислом його життя.

13 квітня 1990 року В.Діденко пішов із життя: повісився у гуртожитку. Поховали його на київському Північному кладовищі, за 50 кілометрів від столиці в селі Рожни Броварського району.

Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист-заповіт "Поховайте мене в Гуляйполі". 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних шанувальників його таланту, поет навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка.

джерело

Творчество, работа

Окремі видання творів:

Зацвітай, калино: Поезії. — К.: Рад. письменник, 1957. — 64 с.
Під зорями ясними. — К.: Рад. письменник, 1961. — 66 с.
Степовичка. — К.: Веселка, 1965. — 16 с.
Заповітна земля: Поезії. — К.: Молодь, 1965. — 115 с.
Дивосвіти любові: Поезії. — К.: Молодь, 1969. — 78 с.
Дзвонять конвалії: Вірші. — К.: Молодь, 1972. — 96 с.
Берізка: Вірші. — К.: Веселка, 1975. — 20 с: іл.
Мережки сонця: Лірика. — К.: Молодь, 1976. — 102 с.
Вродливий день: Лірика. — К.: Рад. письменник, 1979. — 111с.
Червоний вітер: Поезії. — К.: Молодь, 1982. — 95 с: іл.
Дзвінка фонетика: Поезії. — К.: Рад. письменник, 1984. — 110 с.
Дивокрай: Поезії. — К.: Дніпро, 1987. — 148 с.
Рання ластівка: Поезії. — К.: Рад. письменник, 1988. — 97 с: іл.
Серцем, сповненим любов'ю: Вибране. — Гуляйполе: Гуляйпіл. друкар­ня, 1998. - 92 с.

Публікації в збірках і журналах:

Де розкинулось привіллям вулиць; Де поле снігом крилося було: [Вірші] //Поезія, 72. - К., 1972. - С. - 23-25.
Комсомолові //Мій комсомол: Поезії. — К., 1975. — Є. 250.
Сріблоглекий ранок //Великий Луг: Альманах. — Запоріжжя, 1992. — С. 131-134.
В спектрах листя, в гамах сонця //Україна. — 1962. — №23. — С. 17.
Довженкова дума; "Народжена пісня"; "Вечірня пісня" //Дніпро. — 1963. — №12. - С.50-51.
Мати //Зміна. -1964.- №8. -С.З.
Рум'яні яблука//Вітчизна. — 1965. — №10. — С. 34-35. Всесвіту рідна донька //Вітчизна. — 1966. — № 10. — С. 5-8.
Мені кортить приїхати в Обухів; Соняшники; Любка //Ранок. — 1966. -№1.-С.З.
Передосінні октави//Жовтень. — 1966. — №8. — С. 32. З нових поезій: [Вірші] //Ранок. — 1970. — №2. — С. 21.
Чому, русалко-весно, плакати: [Вірші] //Україна. — 1970. — №18. — С. 12.
Із світлої криниці: (Вірші): Людина; Пісні; "З далеких мандрів повер­тають птиці" //Україна. — 1974. — №23. — С. 11.
Коли тепло вертається: Вірш //Малятко. — 1974. — №6. — С. 5. Зима: Вірш //Малятко. — 1975. — № 12. - С. 3.
Вірші: На будові; Звіробій цвіте — зірчаста квітка; Я знаю, що нахмурені; Проводи літа; Іній //Дніпро. — 1975. — №12. — С. 10-11.
Рось. —Радість. —У березні, друже, у березні —В серпанковій синяві —Білі яблуні! Вдарте об хмари: (Вірші) //Україна. — 1976 — №11.— С. 13.

Видео
М. Кондратюк "На долині туман"