Бублик Кузьма Павлович

Уродженець села Капустинці Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині Яготинського району Київської області України).

Нащадок корінних жителів Задніпров'я у багатьох поколіннях, русинів і степовиків руської мови і віри, козаків-українців, козаків-запорожців і козаків-задніпровців, що проживали тут щонайменше з гетьманської, якщо не польської, литовської, татарської чи староруської епох. Представник християнського або як тоді казали мужицького сословія, виходець з середовища "полтавських мужиків".

Один з великої "родини братів Бубликів", найстарший син у батьків, Павла Федотовича Бублика і Єлизавети Андріївни Кужільної.

Бажаючи кращої долі для свого сина батько віддав його "у козачки" до місцевого пана з села Ничипорівка, П.П.Бохановського, людини освіченої і непересічної, особисто знайомого з Михайлом Коцюбинським, Євгеном Чикаленком та іншими представниками творчого українства і християнства, тогочасної творчої інтелігенції, в більшості своїй нащадків і спадкоємців заможних дворянських і козачих родин краю, нерідко нащадків козачої старшини минулих епох, про що в подальшому, після ранньої і трагічної загибелі сина і непростої долі його покоління "революціонерів і соціалістів" судячи за все неодноразово жалкував, але як би то не було "вибір було зроблено" і "час назад не повернеш", "на все воля Божа".

Павло Петрович судячи за все ставлячи собі за ціль відбирати, підтримувати і виводити в люди талановиту молодь з небагатих сімей брав на виховання підлітків з місцевих, задніпровських сільських родин, 

як у місцевому козацькому середовищі раніше казали "в козачки", учив їх грамоті, давав знання про світ навколо і якщо вважав, що з цього хлопця "будуть люди" влаштовував його на навчання у той чи інший учбовий заклад. Можливо так і Кузьма, послуживши певний час у пана "козачком" потрапив до Лубенського агротехнікуму.

В своєму оточенні, перш за все для своїх менших братів, особливо для брата Якова Кузьма був взірцем для наслідування, таким собі молодим і вправним козаком і творчо, по сучасному мислячою людиною, з якою було цікаво спілкуватись і у якої було чому по вчитись.

В 1917-1918 рр. тими чи іншими шляхами Кузьма потрапляє у середовище революційної молоді Полтавщини, стає журналістом, профспілковим діячем, приймає участь у організації допомоги малозабезпеченим сільським сім'ям (в т.ч. судячи за все як це тоді практикувалось - за рахунок експропріацій майна у більш багатих і заможних громадян молодого Українського господарства), приймає участь в організації комсомольських осередків в Пирятині, Коростені, різноманітних з'їздах, конференціях, діяльності гуртків і секцій.

У 1920х рр. разом з іншими хлопцями 1901-1902 рр. народження з його оточення призивається до лав збройних сил Українського господарства (республіки), на той час вже не народного, а радянського і соціалістичного, відомих в документах також під назвою Українська Армія, Червона, Радянська і Повстанська, а також як "червоне козацтво". Під час служби теж приймає активну участь у культурній і просвітницькій роботі, в діяльності гуртка тощо.

В червні 1925 року, коли Українське господарство вже перебувало у складі створеної більшовиками-ленінцями Країни Рад трагічно гине на спортивних кінних змаганнях у місті Старокостянтинів, про що навіть вийшла замітка в місцевій газеті, з добрими словами на його адресу його товаришів по службі.

Звістка про смерть старшого, улюбленого сина дуже сильно вплинула на здоров'я його матері, баби Єлизавети, яка від неї так і не змогла до кінця оговтатись аж до самої своєї смерті у 1940 році. Також старшого брата пам'ятали добрим словом його брати, родичі і односельці. Його портрет, намальований братом Семеном у 1930х рр. до 1990х рр. висів у хаті їхнього брата, діда Якова, а потім був переданий у сільський краєзнавчий музей, так само як і його особисті речі - форма, шашка, папаха, нагороди тощо, які невдовзі зникли, під час пограбування музею у 1990х рр. Сам дід Яків, заслужений український педагог і довгожитель судячи за все проніс добру і світлу пам'ять про старшого брата і спілкування з ним протягом всього свого життя, вона надихала його жити, працювати, помагати людям, приймати участь у розбудові країни і господарства, навчатись різним наукам, читати книги, приймати участь у вихованні підростаючого покоління, а також поминати усіх, кого вже немає молитвою і добрими справами, а також у храмах і монастирях.

Як людина охрещена батьками у вірі дідів-прадідів, східному християнстві може поминатись і поминається у храмах і монастирях Східної Церкви разом з батьками, Павлом і Єлизаветою, братами Яковом, Семеном, Василем, Іваном, Данилом, Миколою та іншими родичами тощо.

Є одним з представників тої величезної маси радянського українства, що вийшла з "малоросів" себто українців царсько-російської епохи, що підтримала у 1917 році становлення на базі колишнього Російського окремого, самостійного Українського господарства (хай потім у складі Країни Рад, але господарства/держави, що стало бути), склавши основну частину його господарствоутворюючого народу, розвиток української книжної (а отже і в тій чи іншій мірі української церковної, богослужбової) мови, культури, освіти, науки, сучасних технологій тощо, в якійсь мірі спричинившись таким чином і передбачивши появу і розвиток Українського господарства і глобального українства сучасної, порадянської епохи, за які цілком може вважатись одним з численних заступників, хай і довгий час забутих, справедливо чи несправедливо.