Бублик Павло Федотович

Уродженець і представник мужицького сословія села Капустинці Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської імперії або як тоді казали "неграмотний полтавський мужик" і "малорос".

Замолоду працював на шахтах Донбасу і у німців-колоністів в Чорноморії коло Одеси. 

У віці близько 20 років себто близько 1907 року повернувся у рідне село і вирішив, що коли одружиться і будуть діти, постарається їх "вивести в люди". Так і сталося, всі його діти ("брати Бублики") крім найстаршого, рано і трагічно загиблого сина Кузьми (1901-1925) отримали вищу освіту.

Російський переворот і становлення Українського народного господарства зустрів середняком, маючи трохи землі, частину ставка з рибою і крім того займаючись ремеслом, шевцюючи себто шиючи і латаючи своїм родичам, землякам і односельцям кожухи і іншу одежу.

По суті був представником тої величезної маси "малоросійських мужиків", які стали прихильниками українства і підтримали становлення самостійного Українського народного господарства зі столицею в Києві, хоча навряд чи для нього як і для багатьох людей з його середовища, нащадків місцевих русинів і степовиків, козаків-українців, козаків-запорожців і козаків-задніпровців з діда-прадіда цей процес був такий вже несподіваний, враховуючи цікавість до українства в цьому середовищі вже у 19 ст., про що є численні свідчення.

Як і більша частина його оточення виступив в 1920-1930х рр. соціалістичні перетворення на селі сприймав неоднозначно - щось подобалось, щось навпаки, не влаштовувало і насторожувало. Одним з аргументів на користь підтримки радвлади була позиція старшого сина Кузьми, рано і трагічно загиблого. В подальшому, переживши голодовку і репресії в сім'ї навпаки, стали більше говорити за те, що "наш брат погиб за радянську владу - але не за таку" себто висловлюючи позицію більшої частини тогочасного, радянського українства, як позапартійного так і партійного.

В 1930х рр. із своєю дружиною, бабою Єлизаветою, матір'ю діда Якова і інших братів Бубликів продовжував ходити до храму і відмічати свята за традиційним східнохристиянським церковним календарем.

Прихід гітлерівців як і багато односельців, родичів і земляків зустрів стримано і насторожено, швидше як окупацію чим як визволення від "комуністичного рабства" в т.ч. пам'ятаючи і про синів, з яких майже всі (крім діда Якова) на той час перебували у лавах ЧА, судячи за все як і багато людей його світогляду і покоління сприймаючи радше як "кару Божу за народні і людські гріхи" в т.ч. за гріхи "безбожників і антихристів при владі". Так само як і його син схоже не дуже схвально дивився на те, що загарбники робили з представниками меншин - партійними, євреями і росіянами, та й з пересічними представниками радянського українства теж, добре розуміючи, що при такому неуважному ставленні до місцевого населення рано чи пізно "як прийшли так і підуть".

Під час окупації як і багато його родичів і односельців судячи за все "сидів тихо" і особливо "не висовувався", однак за спогадами сина Семена, на той час офіцера-фронтовика, якийсь "конфлікт з поліцаями" все таки мав місце, що відобразилось на його здоров'ї, внаслідок чого помер через пару років після визволення України з окупації, у 1947 році.

Враховуючи доволі критичне ставлення його і його оточення до радвлади і до тогочасної партійної верхівки, яка керувала Радянським союзним господарством і Українським господарством у його складі, позицію його сина, діда Якова, який ще з 1940х рр. принципово став позапартійним, його цілком можна розглядати швидше як представника сучасного, глобального українства чим українства царсько-російського або радянського або швидше як чоловіка, який як і більшість людей його покоління і оточення еволюціонував у своєму світогляді від російського українства (малоросійства), представником якого він був від народження через радянське українство до українства сучасного, глобального.

Будучи охрещеним у вірі дідів-прадідів, східному християнстві може поминатись і поминається у храмах і монастирях Східної Церкви, Грецької, Руської і Української, а за необхідності і інших віросповідань, як традиційною богослужбовою мовою дідів-прадідів, церковнословенською так і рідною йому українською чи іншими мовами жителів Всесвіту Божого.