Бублик Яків Павлович

Заслужений український вчитель і довгожитель з числа "неграмотних полтавських мужиків", уродженець села Капустинці, Пирятинського повіту, Полтавської губернії, нащадок корінних жителів історичного Задніпров'я, русинів і степовиків руської мови і віри, козаків-українців, козаків-запорожців і козаків-задніпровців польської і гетьманської епох, які в царсько-російську епоху потрапили переважно до мужицького (християнського) і частково козачого і дворянського сословій.

Випускник Київського Університету 1940 року.

Народився в селі Капустинці на землях історичного Задніпров'я,

нині у складі Київської області.

У 1930х-1940х рр. навчався у Київському Університеті, серед його викладачів були в т.ч. представники ще професорсько-викладацького складу царської епохи.

Більшу частину жив і працював у рідному селі. За час своєї роботи виховав не одне покоління учнів, немало з яких згадували його добрим словом як цікавого і толкового вчителя.

Помер і похований у рідному селі.

Свідок сталінських голодовок і репресій 1930х, гітлерівської окупації західних областей Радянського союзного господарства і Українського господарства у його складі 1940х рр.

В 1932-1933 рр. був свідком того, як на його очах під час голодовки померло більше 1000 родичів і односельців, згодом у 1937-1938 рр. свідком того як було заарештовані і пропало немало людей, яких він знав і поважав, у 1940х рр. був свідком окупації рідного господарства вихідцями з Заходу, яких спочатку сприймав як визволителів, але побачивши їх зневажливе і нелюдське ставлення до місцевих людей, особливо до різних меншин, в т.ч. партійних, євреїв і росіян, хоча і до представників звичайного, радянського українства теж, своїх родичів і земляків, зрозумів, що рано чи пізно "вони як прийшли так і підуть".

Сам замолоду теж трохи босякував разом зі старшими хлопцями, однак швидко кинув ту затію, під впливом старшого брата Кузьми і інших, толкових родичів і земляків зацікавився освітою, наукою, культурою.

Поступив на робфак, а згодом і на біофак Київського Університету. Приймав участь компанії лікнепу (ліквідації неписьменності) на селі, особисто вчив багатьох родичів грамоті, наставляв і підтримував, цікавився новими досягненнями у біології, фізиці і хімії, психології, педагогіці та ін. 

Ще з 1920х рр. був уболівальником київського "Динамо".

Будучи не особливо церковною і богомільною людиною, а замолоду взагалі комсомольцем і атеїстом після всього побаченого, пережитого і переговореного в старшому віці визнав, що "старі люди правду кажуть - є Бог на світі". Вірив, що так чи інакше, але його багатостраждальне покоління будуть поминати, в т.ч. добрим словом, згадають багатьох з тих, про кого були забули. В часи розпаду Радянського союзного господарства в 1990х рр. з надією дивився в майбутнє, вірив у можливість подальшого, самостійного існування Українського господарства, громадянином якого жив і трудився більшу частину свого непростого, грішного і по-своєму страдницького життя, утішав оточуючих: "не переживайте, я війну пережив, дві голодовки пережив - якось воно буде..."

Відродження і відкриття знищених храмів у рідному краї на історичному Задніпров'ї і по всій Україні судячи за все сприймав як добру ознаку, як складову процесу відродження християнської і народної традиції поминання і збереження пам'яті про померлих, яка була занепала у радянську епоху, а також як ознаку того, що у його колег-педагогів буде менше роботи, оскільки і крім них тепер буде кому вислуховувати, утішати і наставляти людей, не так як в радянську епоху, коли в багатьох селах не було батюшок, тому люди йшли за порадою до вчителів і сільської інтелігенції, хоча самих церковнослужителів не ідеалізував, сприймаючи їх радше як людей, які виконують певну роботу (служать) во славу Божу і на благо народу, суспільства і людства в цілому.

Помер і похований у рідному селі поряд з коханою дружиною, батьками і іншими родичами. Поминається у православних храмах і монастирях Старої, Святої, Київської Русі і Рідної України у її складі обома мовами, українською і церковнословенською. Для частини людей, що його знали зберігся в пам'яті як добродушна і життєрадісна людина, трохи мовчазний і дивакуватий життєлюб і шутяка, який при потребі міг вислухати, поспівчувати, підтримати, наставити, заступитись і утішити, дехто його навіть сприймав і сприймає як одного з угодників Божих, заступників за рідний край і його жителів.