
Учасник Другої світової війни, Працівник залізниці
Учасник Другої світової війни, Працівник залізниці
22 листопада 1921
20 листопада 2015 (93 роки)
село Попівка, Сумська область, Україна
Миколаїв, Україна
Природна смерть у поважному віці.
Миколаїв, Україна
Південно-Західна залізниця (ПЗЗ)
Попівка
Конотоп
Миколаїв
Попівська середня школа, закінчив у 1940 році.
Школа підготовки військових перекладачів з німецької мови. Навчання перервала Друга світова війна.
Вища школа профспілкового руху, Мінськ.
Мати: Довбиш Катерина
Батько: Довбиш Федір
Дружина: Довбиш Катерина Олексіївна
Донька: Костюк (Довбиш) Надія Миколаївна
Донька: Кузнєцова (Довбиш) Віра Миколаївна
Онуки
Костюк Олександр Анатолійович
Філатова (Кузнєцова) Олена Олексіївна
Півторак (Костюк) Анна Анатоліївна
Крючковська (Кузнєцова) Ірина Олексіївна
Нащадки
Правнуки: 8
Праправнуки: 5
Багаторазово нагороджений за участь у Великій Вітчизняній війні.
У родинному архіві зберігаються фронтові нагороди та документи до них.
Микола Федорович Довбиш народився 22 листопада 1921 року в селі Попівка Сумської області.
Його дитинство було непростим. Батько, Федір, служив у міліції та помер від травм, отриманих під час виконання службових обов'язків. У родині було двоє синів — Микола та його молодший брат Олександр. Шура, як його називали вдома, помер ще маленьким від пневмонії. Микола Федорович пам'ятав брата все життя й згодом просив називати онуків Олександрами на його честь.
Після смерті батька родина переживала складний період. Миколі змалку доводилося багато працювати й допомагати по господарству. Попри труднощі, він прагнув учитися. Особливо важливою для нього була наполегливість матері, Катерини, яка хотіла, щоб син здобув повну середню освіту. Після сьомого класу Микола вирішив продовжити навчання в Конотопі. Однак місць у восьмому класі на той час не було, тому йому довелося ще один рік навчатися у сьомому класі, щоб наступного року мати змогу продовжити освіту. Для цього він щодня добирався потягом до Конотопа й пішки йшов до школи. У 1940 році закінчив Попівську середню школу.
Після закінчення школи Миколу призвали до армії. Завдяки освіті його направили до школи підготовки військових перекладачів з німецької мови. Однак завершити навчання не вдалося: почалася Друга світова війна.
Війна застала його поблизу Ленінграда. Він служив у Червоній армії, пережив оточення, голод, поранення та контузії. Неодноразово повертався до строю після лікування. Військовий шлях був важким і залишив глибокий слід у його житті. Перемогу Микола Федорович зустрів у німецькому місті Цербст.
За участь у війні та військову службу він був відзначений численними нагородами. У мирні роки залишався людиною, для якої пам'ять про пережите була важливою частиною життя.
Саме після війни він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною Олексіївною. Знайомство швидко переросло в кохання: приблизно через два місяці вони одружилися. Разом подружжя прожило сімдесят років. У них народилися дві доньки — Надія та Віра.
Після війни Микола Федорович працював на Південно-Західній залізниці касиром. Згодом профспілкова організація направила його на навчання до Вищої школи профспілкового руху в Мінську. Спочатку він поїхав сам, а пізніше перевіз до Мінська родину.
У родинних і односельських спогадах Микола Федорович залишився не лише сумлінним працівником, а й людиною, готовою допомогти іншим. Працюючи касиром, він ішов назустріч працівникам залізниці, які зверталися з проханням отримати невелику суму до зарплати. Такі позики видавалися з каси підприємства та фіксувалися у звичайному касовому обліку. Він намагався допомогти людям у потрібний момент.
Один із родинних спогадів особливо промовисто перегукується з його довгим життям. Якось чоловік, який свого часу отримував у нього позику з каси підприємства, зупинив Миколу Федоровича, взяв його за руку й розповів, яка доля на нього чекає. Він побажав йому довгих років життя — до 93 років, доброї дружини, великої родини та гідних нащадків. Усе це справдилося.
Близько 1985 року родина переїхала з Конотопа до Миколаєва. Там минули останні десятиліття його життя.
Микола Федорович був активним учасником ветеранського життя. Його запрошували до шкіл, на зустрічі та пам'ятні заходи. Він розповідав дітям про війну, ділився пережитим і був серед тих людей, чия присутність на ветеранських зустрічах стала звичною та важливою для оточення.
Микола Федорович Довбиш прожив 93 роки й пішов із життя 20 листопада 2015 року — лише за два дні до свого 94-го дня народження.
Пам'ять про нього зберігається в родині, у спогадах тих, хто його знав, і в історіях, які передаються наступним поколінням.
Наш дідусь Микола Федорович майже завжди був зайнятий справами на дачі. Любив свій сад, доглядав за деревами, саджав овочі, дбав про врожай. Для нього це було не просто захоплення, а частина звичного життя. Коли б ми не приїжджали до нього в гості, на столі завжди були свіжі овочі та фрукти з родинного саду й городу — не куплені в магазині, а вирощені власними руками.
Ми жартома називали його «Шоколадкою». Миколаївське сонце робило свою справу: він міг проводити на дачі цілий день і мав таку сильну засмагу, що це прізвисько стало для нас цілком природним.
Він був дуже добрим до онуків, уважним і надзвичайно інтелігентним. Умів красиво й цікаво розповідати свої історії. За кожною розповіддю стояли прожиті роки, досвід і власне бачення світу.
Він дуже кохав свою дружину Катерину Олексіївну, з великою повагою ставився до доньок. Особливе ставлення мав і до зятів: завжди називав їх на повне ім'я та по батькові — Анатолій Іванович і Олексій Ілліч. У цій простій звичці дуже добре відчувалися його вихованість, повага до людей і внутрішня шляхетність.
Таким він і залишився в моїй пам'яті: працьовитим господарем, людиною слова, добрим дідусем і справжнім інтелігентом. Людиною, яка вміла любити свою родину, дбати про неї та знаходити радість у простих речах.
