Іполит Владиславович Моргилевський

Іполит Моргилевський похований на Лукянівському цвинтарі

ІПОЛІТ МОРГИЛЕВСЬКИЙ

(карантинна історія від екскурсовода Алла Бондаренко)

Його ім’я почали згадувати лише в 90-х роках, адже саме за його кресленнями, замірами і фотографіями відновлювався Михайлівський Златоверхий собор. Його внесок в дослідження стародавньої архітектури Русі важко переоцінити, а його особистість настільки цікава, що варта цілого роману. Про його особисту трагедію, пов’язану із руйнуванням Михайлівського собору, про його кохання до видатної української художниці та ще багато про що я розповідаю на прогулянці Софійським заповідником та на екскурсії «Мелодии Вознесенского спуска» біля його будинку на вулиці, яка колись мала назву Смирнова-Ласточкіна.

Моя сьогоднішня розповідь – це зовсім невеличкий штрих до портрету Іполіта Моргилевського. Вона хоча і має щасливий кінець, але настільки драматична, що люди слухаючи плакали, тому із екскурсії я її вилучила. Проте зараз із скороченнями я її все-таки викладу.

1933 рік. В родину Кузьми Петровича Васильєва із села Пирогів, що під Києвом, прийшла голодна смерть. Дружина, батько з матір'ю, менший брат і троє виснажених, пухлих від голоду дітей – вісім голодних ротів. Хлопці Микола (1921 р.) і брат Іван (1922 р.) були погодки. Кузьма Петрович вирішив врятувати хоча б дітей - завезти хлопчиків до Києва, а дівчинку лишити вдома. По селу ходили чутки, що в Києві дітей беруть в дитячі будинки і вони там виживають. Так вони втрьох пішли до Києва, дивом пройшли, так званий, «кордон» з працівників НКВС. Хлопцям батько наказав говорити всім, що вони сироти і залишив їх біля Софіївського Собору в надії, що їх заберуть в дитячий будинок. Але їх там ніхто не помічав, і двоє малих виснажених голодом дітей, блукали містом по смітниках і вулицях, ночували в колишній церкві на Євбазі - там був якийсь склад. Дітей туди зігнали і закрили на ніч. Чомусь там був горох і діти, які наїлись сирого гороху, померли. Та старший Іван не дав їсти нічого і вони дивом залишилися живі, а вранці, коли виносили мертвих, звідти втекли. Мабуть Бог оберігав цих двох хлоп'ят і не дав їм загинути. Блукаючи містом, вони опинилися біля будинку, на вулиці Смирнова-Ласточкіна, у якому на той час проживав професор архітектури І.В. Моргілевський. Старший Іван залишив Миколку ввечері на вулиці, бо той не міг іти, а сам пішов в бік Подолу шукати «нічліжку». Морозного холодного вечора напівживого Миколку помітили дружина і дочка Моргілевського, які йшли до театру. Вони зупинилися біля хлопчика, який лежав просто на бруківці. Жінка нахилилася над ним і помітила, що пухле дитя ще живе. Вона покликала двірника і попросила віднести маленького хлопчика до свого будинку. Двірник зробив так, як йому наказали. Коли Моргілевські повернулися додому, вони побачили, що хлопчик ще живий, але дуже виснажений і розпухлий від голоду. Вони навіть не думали, що він доживе до ранку, але вранці хлопець прокинувся і одразу спитав про брата. А Іван, повернувшись вранці і побачивши, що молодшого брата на місці не було, ходив вулицею і відчайдушно гукав : «Миколко! Миколко!». Він не міг повірити, що Миколки вже не має. Моргілевські і двірник це почули і покликали Івана.

Так обидва хлопці опинилися в будинку на вул. Смірнова - Ласточкіна в родині Моргілевських та Вишневської В.Н., які прийняли до себе двох, помираючих від голоду хлопчиків з села Пирогів і врятували їх від голодної смерті. Ці дві сім'ї опікувалися дітьми і в подальшому. Старший Іван жив у Моргилевського І.В., а Миколка в сім'ї Вишневської В.Н. Дякуючи І.В. Моргилевському діти вчилися. Іван вступив до технікуму, який закінчив перед війною, а Миколка на той час вчився в ІЗО. Іван загинув на війні, як і батько та його п'ять братів. А молодший Миколка воював, був поранений, закінчив війну в 1945 році, прожив довге життя і помер у 1996 р. Саме він і розповів цю історію, яку я абсолютно випадково знайшла в архівних матеріалах, присвяченому Голодомору.

Автор Алла Бондаренко

Іполіт Моргилевський

КИЇВСЬКА СОФІЯ В СВІТЛІ НОВИХ СПОСТЕРЕЖЕНЬ