Українська
Ніна

Марченко (Смужаниця) Ніна Михайлівна

Педагог

Основна інформація
Ніна
  • Рід діяльності

    Педагог

  • Дата народження

    07 лютого 1929

  • Дата смерті

    15 квітня 2011 (82 роки)

Біографія

Ніна Михайлівна Марченко (Смужаниця) народилася 07.02.1929 року в с. Гатне Києво-Святошинського р-айону Київської облості

Педагог, з кола шістдесятників, мати Валерія Марченка.

Батька, Марченка Михайла Івановича, як грамотного активіста на початку 30-х років послали навчатися до Інституту червоної професури м. Харкова. 

У 1934 році Ніна з матір’ю переїхали до нього. Восени того ж року столицю України перенесено до Києва, і вся родина – мати, батько, старша сестра – оселилися тут у гуртожитку по вул. Жертв Революції (нині Десятинна), буд. 12. У 1936 році М.І.Марченка призначили завідувачем відділу феодалізму новоствореного Інституту історії України АН УРСР.

У 1937 року нова інтенсивна хвиля репресій зачепила й "радянську червону професуру”. У гуртожитку, де мешкали Марченки, цілі родини виводили вночі, кімнати опечатували. У співробітників, сусідів і друзів батька вселяли страх, обережність, байдужість. Тоді батько вцілів дивом.

У жовтні 1939 року М.І.Марченка призначили ректором Львівського університету ім. Івана Франка, де він впроваджував політику українізації. Рік перебування в нових умовах, спілкування з видатними представниками української інтелігенції (духовенство, науковці, письменники) вплинули на світогляд радянського вченого. Літні канікули в Західній Україні справили незабутнє враження й на піонерку Ніну: всюди спілкування українською мовою, національно свідомі люди, висока культура в поведінці й побуті...

Першої ночі війни (22 червня 1941 року) НКВД здійснив масові арешти серед української інтелігенції. Репресували й батька. Пішим етапом довгою колоною в’язнів гнали в Харківську область. До лютого 1944 року його утримували в Новосибірській тюрмі. Там за доносом двох співкамерників М.І. Марченка звинуватили ще в українському націоналізмові. Мужня й виважена поведінка професора допомогла припинити слідство як необґрунтоване.

Родина – мама Оксана Ларіонівна, сестри Леся й Алла – залишилися в окупованому Києві й вижили завдяки праці на городі в с. Гатному. Ніна трохи ходила до школи, перечитала багато творів українських письменників, газет.

У листопаді в Київ увійшла Червона Армія. Ніна відновила навчання в школі. У лютому 1944 році прийшов лист від батька: його реабілітували. Улітку 1945 оку він прибув до Києва. Повернення до життя після ув’язнення було важким. М.І.Марченка поновили в партії. Завдяки великому життєвому оптимізмові й мудрості батько працював над тим, що найбільше любив, – викладав історію України: спочатку на посаді старшого викладача (доцента) педінституту ім. М.Горького, а з 1957 по 1974 роки – професора КДУ ім. Т.Шевченка.

1946 році Ніна вийшла заміж. 16.09.1947 року народила сина Валерія Марченка. 1950 році вступила на факультет української мови й літератури Київського учительського інституту. 1955 році заочно закінчила Київський педагогічний інститут. Із 1952 по 1961 роки працювала вчителем у середній школі. Бачила, як звужується сфера вживання української мови, з власного досвіду знала, як влада принижує все українське.

У 1961 році Марченко зараховано на посаду молодшого наукового співробітника відділу методики викладання мови Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП). Вона співавтор колективного посібника "Методика викладання української мови в 4 – 8 класах", автор опублікованих у педагогічній пресі статей із методики викладання української мови. 1968 році захистила кандидатську дисертацію "Наступність при вивченні граматичного матеріалу в середній школі", підготувала до друку посібник.

Із 1967 року працювала старшим викладачем української мови й літератури у науково-дослідній лабораторії навчального телебачення при Київському педінституті ім. М.Горького. 1976 році повернулася у відділ методики мов УНДІП, де працювала до виходу на пенсію 1984 року.

Ніна Михайлівна читала твори шістдесятників у самвидаві, відвідувала літературні вечори й виставки художників-дисидентів, була знайома з дисидентами.

Син формувався як громадянин під впливом родини: діда, тітки Алли, матері.

В.Марченка заарештували 25.06.1973 року. Його неопубліковані статті "Київський діалог", "За параваном ідейності", "Страшний якийсь тягар" інкриміновано йому як антирадянські, націоналістичні. Не взявши до уваги тяжкої хвороби, київський обласний суд (суддя Г.Завгородня) засудив його на 6 років таборів суворого режиму та 2 роки заслання.

undefined

Для Марченко почалася боротьба за життя сина. Слідство, суд, формальні, однотипні усні й письмові відповіді на апеляції, заяви й протести розкривали беззаконня й жорстокість влади. Листи сина, поїздки на Урал до місць його ув’язнення відкривали перед матір’ю знущання голодом, відсутність медичної допомоги, жахливі побутові умови у переповнених тюрмах і таборах... Жахали велетенські колони в’язнів (серед яких були й малолітні), нескінченні колючі дроти, молоді червонопогонні солдати з собаками – і це у "своїй радянській" державі...

Мати рятувала сина, а він перед усіма благами віддавав перевагу честі, правді, справедливості. Високі духовні й моральні якості у ньому живила глибока й непохитна віра в Бога. Цю свою віру він передав матері. Ніна Михайлівна зрозуміла, повірила, і їй стали близькими прагнення й дії сина. З надією на Божу ласку вона виносила з зони суворого режиму заборонені матеріали, написані Валерієм та його друзями-співв’язнями, щоб злочини радянської влади ставали відомими світові. Якби матір викрили, вона б зазнала такого ж суворого покарання, як і її син.

У травні 1981 року В.Марченко повернувся до Києва. Із перших днів КГБ організував жорстке переслідування: постійний нагляд, підслуховування, обшуки, контроль за листуванням, виклики й приводи в міліцію; тривалі перешкоди у працевлаштуванні, щоб врешті засудити націоналіста за "паразітічєский образ жизні".

За зв’язок із закордоном, оприлюднення там власних творів і, зокрема, документа Міністерства освіти "Про посилення вивчення російської мови в школах УРСР", який В.Марченко надіслав із приміткою "свіженький валуєвський указ", 21.10. 1983 оці його знову заарештовано. Незважаючи на тяжку хворобу В.Марченка, Київський міський суд (суддя Г.Зубець) засудив його на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання, визнавши його особливо небезпечним рецидивістом.

Розуміючи нелюдськість, позаправність звинувачення, мати зверталася із заявами, клопотаннями, протестами до прокуратури СРСР і РСФСР, МВС СРСР, до Пермського медуправління, начальника медуправління МВС СРСР Романова тощо. Посилала телеграми Генеральному секретареві ЦК КПРС Черненкові, Міністрові МВС Щолокову, просила перевести сина до Ленінградської тюремної лікарні ім. І.Гааза. Зневажаючи заборони, вона пересилала копії своїх заяв друзям, інформувала світ про знущання КГБ над сином і матір’ю. На захист Валерія Марченка стало багато прогресивних організацій зарубіжних країн, журналісти, адвокати. Із вимогою звільнити журналіста В.Марченка виступили Папа Римський Іван Павло ІІ, конґресмени США. Радіостанції світу інформували світову громадськість про приреченість хворого журналіста, вимагали його звільнення.

У 20-х числах вересня 1984 року В.Марченко був "актований за станом здоров’я", але його й далі утримували у в’язничній лікарні, а на вимогу матері виконати рішення медуправління МВС СРСР звільнити сина – відмовчувалися.

В.Марченко помер, як вважає мати, 5 жовтня 1984 року.

Ціною надзусиль Ніні Михайлівні вдалося забрати тіло сина на Батьківщину, до Києва; на саму Покрову відправити панахиду в Покровській церкві й поховати його в с. Гатному біля родичів, щоправда, під пильним наглядом кагебістів.

1991 року. син посмертно реабілітований. Документ про реабілітацію підписав той самий Г.Зубець, який спровадив його на смерть.

Марченко свято берегла пам’ять про сина, називала його своїм учителем. Вона несла його слово людям, підготувала й видала книжку листів та нарисів сина та збірку його перекладів і неопублікованих наукових праць.

15 квітня 2011 року на 83 році Ніна Михайлівна Марченко пішла з життя, на протязі кількох років вона страждала від раку.

Сім'я, Зв'язки

Батько - Михаил Иванович Марченко (19 вересня 1902 - 22 грудень 1983) - український історик, автор численних праць з історії України середніх, перший радянський ректор Львівського державного університету імені Івана Франка.

Син - Валерій Веніамінович Марченко (16 вересня 1947 - 7 жовтня 1984) - український дисидент -правозахіснік, літературознавець і перекладач.

Нагороди

Премія ім. Олени Теліги 2002 р. 

У 2005 р. видано збірку духовно-християнських нарисів Валерія Марченка "Вірити і тільки", яку Ніна Михайлівна Марченко (Смужаниця) присвятила учням і вчителям СШ №175 м. Києва, у якій навчався Валерій і де створено його музей.

Фото
cd28cf0a-fc1d-4221-869e-2b8a89882ebc.jpeg
86c98b50-2d9e-472e-8ac1-6d9306188e45.jpeg
41239ae2-ec6c-464e-9a66-50488aba096c.jpeg
f02328e4-a0f3-465b-ba5e-a6f3cd5f5b8c.jpeg
73ab43b0-d0c2-4e43-8136-a191c98f76d9.jpeg
9dd21f5a-726c-4fc4-bc0b-0f5ce904bf45.jpeg
Співчуття

Поки що немає жодного повідомлення