Про історію київського пивоваріння. Завод Карла-Генріха Шульца. Максим Олейніков
В продовження розповіді про історію київського пивоваріння…
Якось так склалося, що усі пивзаводи німецьких власників на Подолі з часом змінили свій профіль. Завод родини Марр на Копиловській став вітамінним заводом, завод Михайла Ріхерта на Кирилівській – заводом солодових екстрактів, завод Якова Ріхерта на Сирецькій – заводом шампанських вин.
Але на іншому кінці Києва, на Деміївці, пивний завод власника-німця не змінював свій профіль і допрацював аж до 2003 року.
Створення пивзаводу на Деміївці, який увійшов до історії київського пивоваріння як пивзавод Шульца, а пізніше – як Пивзавод №1, пов’язане з іменем німецького підприємця Карла-Генріха Шульца, батько якого Йоган-Генріх Шульц орендував комплекс будівель в районі нинішньої Деміївської (колишньої Московської) площі, збудованих ще у 1860-1865рр., модернізував їх і запустив своє виробництво пива із 1 серпня 1866 року.
За деякими архівними джерелами на тому місці купець Кірпічніков варив пиво ще у 1809-1811рр., а у 1823 році полковник Йосиф Понятовський за 10 тисяч рублів придбав там садибу з будинком і броварнею у такого собі Філіппа Касселя. Тож Шульц-старший прийшов вже на своєрідне «намолене» пивоварне місце.
Наприкінці 1870-х підприємство стало власністю Шульца. Незважаючи на багаторічну історію пивоваріння на тих площах, офіційним роком заснування заводу вважається 1881 рік, коли власником підприємства був вже Карл-Генріх Шульц, який успадкував бізнес батька. Можливо, тому, що саме тоді підприємство почало активно розбудовуватися – Шульц-молодший придбав суміжні ділянки і завдяки цьому розширив виробництво.
На початок ХХст. пивзавод на Деміївці був обладнаний двома паровими машинами, мав своє електричне освітлення і широку мережу магазинів у Києві. У 1901 році завод Шульца отримав статус «поставщика Императорского двора». На початку ХХст. в Російській імперії такий статус мали всього 30-40 компаній. У 1907 році продукція заводу отримала нагороди на міжнародних виставках у Москві і Петербурзі. У 1913 році завод випускав 600 тисяч відер пива на рік і на ньому працювали 50 робітників.
У 1914 році почалася Перша світова війна. Майно німців в Російській імперії було секвестроване – власникам заборонили ним користуватися. Так Карл-Генріх Шульц втратив свій завод і у 1915р. був разом із родиною висланий до Сибіру як підданий ворожої держави.
Оскільки під час війни діяв «сухий закон», завод на Деміївці перейшов на виготовлення безалкогольних напоїв. В червні 1915 р. його передали в управління швейцарському громадянину Вюрглеру і міщанину Романенкову. Потім пивзаводом управляв керівник цукрово-рафінадного заводу Журик, після чого пивоварня перейшла в розпорядження Києво-Подільського управління землеробства і державного майна.
Звісно, радянська влада завод націоналізувала. Підприємство отримало назву «Київський пивзавод №1». Тоді ж назву «Київський пивзавод №2» надали колишньому пивзаводу Хрякова – Пивзаводу на Подолі (згодом «Київським пивзаводом №3» став збудований у 1980р. добре відомий киянам завод «Оболонь»).
В часи НЕПу колишній пивзавод Шульца перебував в оренді у М.Цукермана, який зумів повернути йому колишню популярність. У 1927 році підприємство називалося «Державний пивоварний завод, колишній Шульца», який входив до складу Київського Харчотресту і виробляв біля 480 тисяч декалітрів пива при 115 робітниках. У документах 1938р. зустрічається його інша назва - «Київська держброварня» ОБХТ (Облхарчотрест) на Сталінці.
Пивзавод на Деміївці був єдиним серед київських пивзаводів, який не припиняв свою роботу навіть під час німецької окупації міста в 1941-1943рр.
В радянські часи завод, як і інші цього профілю, входив до складу Київського об’єднання Укрпивопрому. В СРСР продукція 1-го київського пивзаводу постачалася для вищого керівництва УРСР і СРСР. У 1970-х мама мого товариша, яка працювала технологом на цьому пивзаводі, влаштувала для нас, молодих і цікавих, екскурсію на завод (звісно, з дегустацією) і показувала нам ту лінію розливу, яку працівники заводу між собою називали «лінією Щербицького». До слова, у 1971 році завод мав потужність 3 мільйони декалітрів пива на рік.
У 1990 році усі пивоварні заводи Києва були переведені на орендну форму власності, і «Київський пивзавод №1» увійшов до колективного орендного підприємства «Оболонь». У 1993 році завод був приватизований і став акціонерним товариством. Після приватизації пивзаводу на ньому започаткували випуск пива під торговельною маркою «Шульц», з метою підкреслити давність пивоварних традицій підприємства та його зв'язок з німецьким засновником.
У 2000р. контроль над підприємством отримали структури групи SСM Ріната Ахметова і завод увійшов до групи пивоварних компаній, яку очолював донецький «Сармат» (пам’ятаєте таку марку пива?).
Завод займав велику територію (3,4 га) порівняно неподалік від центру Києва, i шматок дуже ласий, тож керівництво «Сармата» заявило, що компанія не готова вкладати кошти у пивзавод начебто через те, що він знаходиться у місцевості з дуже складним рельєфом… Дійсно, різниця висот між заводськими воротами і крайньою спорудою становила 11 метрів, але це якось не заважало варити пиво протягом 122 років…
Остання партія пива була зварена на заводі 27 вересня 2003 року. А у 2009 році почалося поступове знесення заводу. У 2015 році все обладнання порізали на металобрухт, більшість корпусів занепала, щось частково орендувалося різними структурами…. Так закінчилось історія старого пивзаводу на Деміївці.
Борис Березовский:
Моя мати, Вікторія Петрівна Лукомська, у грудні 43го року, повернулась в Київ, у складі макаронної фабрики, яку перепрофілювали на пивзавод. Вона займала посаду завлаба контроля якості урядових замовлень. Виробництво відновлював чех-пивовар, якого привезли німці. Окрім пива, для уряду, завод виготовляв лимонад із американського концентрату. Весь 44й рік, пиво розливали у німецьку тару, такий був запас.
Сергей Насиканов:
Останній директор, Кандиба Володимир Борисович, інтелігентна , освічена людина, з яким пощастило працювати. На жаль загинув в автокатастрофі, разом з донькою, та жінкою.
