Ресторан "Вітряк" у Києві

Автор Maksym Oleynikov

Так склалося, що останнім з ресторанів радянських часів, в якому я побував, був «Вітряк» – у вже далекому 2003 році, на ювілеї мого доброго товариша. Звісно, тоді ресторан виглядав трохи не так, як у 1970-х, але все ж був досить виразним і помітним об’єктом обабіч проспекту Глушкова. А минулого літа довелося проїжджати повз нього – ледве побачив його серед новобудов, наче пагорб з вітряком провалився у якусь яму, так його візуально затисли багатоповерхівки, зведені майже впритул до «Вітряка»…

В другій половині 1960-х Київ збагатився кількома ресторанами у народному стилі, тоді архітектори почали поєднувати народні традиції з певними елементами модернізму. Завдяки цьому ми отримали «Курені», «Наталку», «Вітряк» архітектора Анатолія Добровольського, «Млин» архітектора Олександра Малиновського, трохи пізніше (у 1971р.) – «Дубки» архітектора Вадима Гопкала.

Відкритий у 1967 році на в’їзді до Києва з боку Одеської траси (за тодішньою адресою – проспект 40-річчя Жовтня,11), ресторан «Вітряк» був видний здалеку, бо разом із насипним пагорбом був заввишки 18 метрів. Мав зручний під’їзд і місце для паркування, а також спільний для на той час недолік для подібних ресторанів – не дуже зручно було до нього добиратися. Такої кількості приватних машин, як сьогодні, тоді й уявити ніхто не міг, а громадський транспорт під двері тих «етнографічних» ресторанів не віз, треба було чималу відстань проходити пішки, якщо не мав власних «коліс», або користатися таксі.

Ресторан мав два зали - на 150 місць і на 180 місць. Всередині дерев’яного вітряка гвинтові сходи вели нагору до оглядового майданчика. Фасад ресторану був облицьований бутовим каменем, що на контрасті кольору підкреслював різнобарв’я великого мозаїчного панно під назвою «Вітер», викладеного із смальти, скла, кераміки і граніту. Воно було створене талантом і працею художників Алли Горської, її чоловіка Віктора Зарецького і Бориса Плаксія.

В тій мозаїці автори спробували подати стиль народного розпису у модерній стилізації, спираючись на традиції українського авангарду 1920-х років.

На сьогодні панно «Вітер» залишилось єдиним твором групи монументалістів, до якої входила Алла Горська. З приходом 2010-х була реальна небезпека його назавжди втратити.

Коли приміщення ресторану передали в оренду, панно на фасаді закрили дерев’яною вагонкою, а коли у 2016 році продали, нові власники теж на панно не зважали, закривши його банером із своїм логотипом (клуб Route 66), ще й пошкодивши мозаїку кріпленнями. Коли настав період зміни власників, на якийсь час фасадна стіна залишалась відкритою і єдине монументальне панно авторства Алли Горської було доступним для огляду. Однак новий заклад - Mill Hub – знову закрив мозаїку фальш-стіною із своєю назвою.

Громадськість, стурбована можливою втратою панно, почала звертатись до різних інстанцій. Вдалося добитись того, що у грудні 2016р. Міністерство культури внесло будівлю ресторану із мозаїкою «Вітер» на фасаді до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією об’єктів культурної спадщини місцевого значення.

Не відразу, але після певних роз’яснень і перемовин нових власників ресторану вдалося переконати розкрити мозаїку. Мабуть, зрозуміли, що так їх заклад набуде більшої привабливості. Тож мозаїчне панно на фасаді ресторану знову побачило світ у 2019 році. Також за рахунок ресторану була виготовлена анотаційна дошка, яку розмістили біля мозаїки. Якщо роздивлятися панно впритул, то можна помітити пошкодження від часу і недбальства попередніх власників, тож мозаїка потребує кваліфікованої реставрації. Але з траси (проспект Глушкова) зараз вже не так просто побачити навіть сам колишній «Вітряк», а не те що панно…