Розстріляне Відродження. Ладя Могилянська
Розстріляне Відродження. Ладя Могилянська
Лідія Михайлівна Могилянська (1899 - 1937) – видатна українська поетеса, трагічно забута Україною, і можливо, є одним з найкращих ліриків України ХХ сторіччя.
Ладя (Лада, Лідія) дебютувала 1919 року на сторінках провінційної чернігівської преси. Протягом 1923 – 1929 років друкувалася в журналах «Життя й революція», «Нова громада» (обидва — Київ), «Літературно-науковий вісник» (Львів), «Зоря» (Дніпропетровськ), «Всесвіт», «Червоний шлях» (обидва — Харків), чернігівських газетах «Селянське життя» та ін.
За життя поетеса не видала жодної збірки віршів українською мовою.
1929 року Лідія Михайлівна була засуджена за "розповсюдження контрреволюційної літератури та участь в організації «Демократичний союз», яка закликала до боротьби з існуючим ладом" до вищої міри покарання — розстрілу, із заміною на десять років ув'язнення у таборах.
Строк відбувала на Соловках і Бел-Балттаборі — на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. На засланні Ладя Могилянська брала участь у табірних виданнях: друкувалася в журналі «Соловецкие острова», збірниках «Музыка двух каналов», «Музыка трассы» (обидва — 1936). На будівництві каналу Москва—Волга редагувала табірну газету українською мовою «За нову людину». В журналі «Огонек» за 1935 рік згадана серед авторів літопису будівництва Біломорсько-Балтійського каналу. У видавництві КВЧ (культурно-воспитательная часть) Дмитровлага НКВС СРСР 1935 року вийшла збірка її російськомовних віршів «Два канала» (серія «Библиотека перековки» № 9).
6 червня 1937 року Лідія Михайлівна була розстріляна за сфабрикованим звинуваченням.
О ВОКЗАЛИ, ТРИВОЖНІ ВОКЗАЛИ!
О, вокзали, тривожні вокзали!
Перехрестя мого життя!
Із проклятого вчора сигнали
В таємничий морок летять…
Уночі тут невтомно клекочуть
Переплівшись бажання глухі,
Тут сп’ялися у безвість очи —
Північ – південь! Захід і схід!
Як мій радісний, мій невірний,
Неминучий мій шлях перейти?
Там мій поїзд, як звір покірний,
На двадцятій чекає путі…
Що це – втеча? Любов? Шукання?
І куди я, куди в туман?
Де зустріне мене востаннє
Хміль солодкий моїх оман?
Чи за муром забутих станцій
У задушливім, млоснім сні,
У потворнім розмаянім танці
Замаячать байдужі дні?
Чи в імлі столиць галасливих
В мерехтінні нічних ліхтарів?
Я – не впіймана, я – щаслива
Не лічитиму тижнів і днів?
Знаю, знаю – і в щасті і в зраді
Я почую далекий гудок,
Знов і знов у химерній принаді
Похитнеться упевнений крок…
Знов і знов схід і захід назустріч!
Північ – південь – обійми мені!
Знов і знов у чарівному люстрі
Я побачу сигнальні вогні…
І шляхів мені буде замало,
Щоб розвіять страшне небуття…
О, вокзали, тривожні вокзали,
Перехрестя мого життя!
