Українська

Розстріляне Відродження. Ладя Могилянська

Розстріляне Відродження. Ладя Могилянська

Опис

Розстріляне Відродження. Ладя Могилянська

Лідія Михайлівна Могилянська (1899 - 1937) – видатна українська поетеса, трагічно забута Україною, і можливо, є одним з найкращих ліриків України ХХ сторіччя. 

Ладя (Лада, Лідія) дебютувала 1919 року на сторінках провінційної чернігівської преси. Протягом 1923 – 1929 років друкувалася в журналах «Життя й революція», «Нова громада» (обидва — Київ), «Літературно-науковий вісник» (Львів), «Зоря» (Дніпропетровськ), «Всесвіт», «Червоний шлях» (обидва — Харків), чернігівських газетах «Селянське життя» та ін. 

undefined

За життя поетеса не видала жодної збірки віршів українською мовою. 

1929 року Лідія Михайлівна була засуджена за "розповсюдження контрреволюційної літератури та участь в організації «Демократичний союз», яка закликала до боротьби з існуючим ладом" до вищої міри покарання — розстрілу, із заміною на десять років ув'язнення у таборах. 

Строк відбувала на Соловках і Бел-Балттаборі — на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. На засланні Ладя Могилянська брала участь у табірних виданнях: друкувалася в журналі «Соловецкие острова», збірниках «Музыка двух каналов», «Музыка трассы» (обидва — 1936). На будівництві каналу Москва—Волга редагувала табірну газету українською мовою «За нову людину». В журналі «Огонек» за 1935 рік згадана серед авторів літопису будівництва Біломорсько-Балтійського каналу. У видавництві КВЧ (культурно-воспитательная часть) Дмитровлага НКВС СРСР 1935 року вийшла збірка її російськомовних віршів «Два канала» (серія «Библиотека перековки» № 9). 

6 червня 1937 року Лідія Михайлівна була розстріляна за сфабрикованим звинуваченням.

О ВОКЗАЛИ, ТРИВОЖНІ ВОКЗАЛИ!

О, вокзали, тривожні вокзали!

Перехрестя мого життя!

Із проклятого вчора сигнали

В таємничий морок летять…

Уночі тут невтомно клекочуть

Переплівшись бажання глухі,

Тут сп’ялися у безвість очи —

Північ – південь! Захід і схід!

Як мій радісний, мій невірний,

Неминучий мій шлях перейти?

Там мій поїзд, як звір покірний,

На двадцятій чекає путі…

Що це – втеча? Любов? Шукання?

І куди я, куди в туман?

Де зустріне мене востаннє

Хміль солодкий моїх оман?

Чи за муром забутих станцій

У задушливім, млоснім сні,

У потворнім розмаянім танці

Замаячать байдужі дні?

Чи в імлі столиць галасливих

В мерехтінні нічних ліхтарів?

Я – не впіймана, я – щаслива

Не лічитиму тижнів і днів?

Знаю, знаю – і в щасті і в зраді

Я почую далекий гудок,

Знов і знов у химерній принаді

Похитнеться упевнений крок…

Знов і знов схід і захід назустріч!

Північ – південь – обійми мені!

Знов і знов у чарівному люстрі

Я побачу сигнальні вогні…

І шляхів мені буде замало,

Щоб розвіять страшне небуття…

О, вокзали, тривожні вокзали,

Перехрестя мого життя!

@mala.storinka.org