Сольський Степан Михайлович

Степан Михайлович Сольський, який займав посаду міського голови Києва у 1887-1900 роках, був керівником енергійним і відданим справі благоустрою і розвитку міста. За час його врядування почала діяти міська кінна залізниця, збудували першу міську електростанцію та пустили перший у Російській імперії електричний трамвай, спорудили знаменитий театр «Соловцов», закінчили тривале (20 років) будівництво Володимирського собору.

Коли у жовтні 1891р. помер митрополит Київський і Галицький Платон (в миру Городецький), Сольський запропонував збудувати церкву в пам'ять про покійного митрополита.

   Місцем будівництва була обрана Солом’янка, на той час хоч і окраїна Києва, але досить розвинута і густонаселена. Так склалося, що на Солом’янці тоді не було жодного храму, тому ініціативу міського голови зустріли особливо позитивно. І це виявилось певним чином у зборі коштів на будівництво – збирали, як кажуть, усім миром, Для цього був створений спеціальний комітет, який у 1893р. очолив гласний міської Думи (депутат по-нинішньому) Яків Бернер – цегляний фабрикант і меценат. Бернер особисто пожертвував 2 тисячі рублів і 25 тисяч штук цегли з власних заводів,5 тисяч рублів пожертвувала удова попереднього міського голови Демидова - Олена Петрівна Трубецька. Відомий меценат почесний громадянин Києва Михайло Дегтерев виділив тисячу рублів, і стільки ж пожертвував Олександр Терещенко.

Цікаво, що у багатьох джерелах майбутню церкву асоціюють зазвичай із іменем Терещенко. Поза сумнівом, династія Терещенків зробила дуже багато для благоустрою Києва, але у даному випадку сума була хоч і серйозною, але порівняно із іншими спонсорами все ж невеликою. Дегтерев, до речі, в ході будівництва ще за свій рахунок встановив у храмі парове опалення.

Загальний кошторис на будівництво церкви на Солом’янці склав 21 тисячу рублів, але, як зазвичай трапляється, цієї суми було недостатньо, і всього на будівництво зібрали 37 тисяч рублів. Допомогла і міська Дума «натурою» – виділила на церкву 50 пудів покрівельного заліза, яке залишилося від розібраного після пожежі 1896р. другого Міського театру (тепер на його місці – Національна опера України).

Чому б проект церкви не замовити головному архітектору Києва? А ним у 1893р. став молодий випускник Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі Іполит Ніколаєв. Прізвище знайоме, правда? Так, це був син відомого київського зодчого Володимира Ніколаєва. Чи посприяв батько призначенню на посаду сина – невідомо. Можливо, що й так. Але справедливості заради треба сказати, що Іполит Ніколаєв закінчив Академію з малою та великою срібними медалями. Тож якщо і мав протекцію впливового батька, то його не зганьбив - надалі вірою і правдою доволі плідно прослужив головним архітектором Києва 24 роки. А першим його замовленням став проект церкви на Солом’янці, неподалік залізничного вокзалу.

Іполит Володимирович Ніколаєв розробив проект невеликої п’ятикупольнї церкви у т.зв. «псевдоросійському» стилі, традиційному для більшості церковних споруд Російської імперії початку ХХ століття. Декоративне опорядження храму було виконане відповідно - з колонками, кокошниками, карнизами та фризом з кахлів, цибулястими главками над вівтарем та західнимпритвором.

Історики архітектури вважають, що тут не обійшлося без впливу Ніколаєва-старшого, який з 1875 року займав посаду київського єпархіального архітектора і вважався головним спеціалістом з будівництва храмів. Крім того, храм у проекті Ніколаєва-молодшого зовні нагадував сакральну споруду на честь Александра Невського у київському передмісті Галагани, яку Володимир Ніколаєв зводив у 1891-1893рр. (в радянські часи той храм перетворили на будинок культури Верстатобудівного заводу, а на початку 1936р. остаточно зруйнували).

Тож протягом 1895-1897 років була збудована церква, що отримала назву Покрова Пресвятої Богородиці, або Покровської. Серед киян вона була також відома як Платонівська – певний час, доки зберігалась пам'ять про митрополита, на честь якого її будували…

У 1905 році настоятелем Покровської церкви призначили майбутнього першого митрополита УАПЦ протоієрея Василя (Липківського), якого до цього звільнили з посади директора Київської церковно-учительської школи за «українофільство». В той час кількість парафіян суттєво збільшилася і вони неодноразово зверталися до митрополита Київського і Галицького Флавіана з проханням про розширення церкви.

У їх зверненнях зазначалося, що «Киево-Соломенская Покровская церковь устроена в 1897 г. Вместимостью на 500 человек. Между тем на Соломенке православных жителей насчитывается теперь не менее 10 000 душ и в праздничные дни, а особенно в Великий пост, бывает в церкви невыносимая давка и теснота».

Зусиллями отця Василя Липківського у 1907-1914рр. за проектом інженера Костянтина Сроковського майже вдвічі розширили розміри церкви за рахунок прибудови бічних вівтарів, а також прибудували триярусну дзвіницю. Липківський служив настоятелем Покровської церкви до 1919 року.

   Дозволю собі невеличкий відступ, пов'язаний із спогадом про перейменування вулиці Урицького на вулицю Митрополита Липківського. Тоді мав розмову з однією дуже збудженою і нервовою дамою, яка кричала: «я всю жизнь прожила на Урицкого, кто такой ваш митрополит, зачем менять название, неужели других забот нету» і т.п. в тому ж стилі. Я відчув, що пояснювати дамі, ким був Липківський – борець за автокефалію українського православ’я, останній настоятель Софії Київської – то справа марна. І спитав: «Ви як довго живете на Урицького?» - «С рАжденія!» гордо вигукнула дама. Тоді я спитав: «Тож напевне знаєте, ким був Мойсей Соломонович Урицький, на вулиці імені якого прожили все життя?». Дама заклякла, впала в ступор, і не лише тому, що не знала, ким був Урицький (це само-собою), а як я зрозумів, її обивательське антисемітське нутро було тоді наповал вражене іменем і по-батькові того, чиє ім’я їй було «рАдним с деЦтва»…

Після приходу до влади більшовиків храм протримався аж до 1939 року, коли розібрали його куполи, зняли дзвони на переплавку й облаштували швейну майстерню у храмових приміщеннях.

Під час німецької окупації Києва восени 1941 року у Покровській церкві на Солом’янці відновили службу і храм вже з того часу більше не зачинявся.

У 1960-х роках доля могла зробити Покровську церкву кафедральним православним храмом Києва. Тоді, після деякого послаблення у 1950-х, поновився жорсткий тиск на релігію і церкву. Міська влада розглядала можливість закриття Володимирського собору, який мав статус кафедрального, і перенесення кафедри подалі від центру Києва, - на Солом’янку. Але завдяки надзвичайній активності вірян вдалося цього не допустити.

В часи незалежної України Покровський храм на Солом’янці був повністю відроджений. На початку 2000-х років зусиллями церковної общини відновили бані і дзвіницю, що дозволило повернути храму його первісний вигляд.

Також наприкінці 1990-х у храмі була встановлена меморіальна дошка на честь митрополита УАПЦ Василя Липківського.

Автор Maksym Oleynikov