Теліга Олена Іванівна

Вона народилася в Росії, в українсько-білоруській сім'ї. Зростала в російськомовному оточенні, під впливом російської культури. Українкою себе не усвідомлювала, української мови не знала.

Українством захопилася за межами Батьківщини — у Чехії, коли почала навчатися в Українському педінституті імені М. Драгоманова (Прага). Тамтешнє емігрантське середовище сформувало з неї палку українську патріотку.

У спогадах «На білому коні» Улас Самчук переповідає зі слів Олени Теліги епізод з її життя, після якого вона стала принципово українськомовною.

«…Я не була киянка. І не пєтроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалася Петром І, Катериною Великою... Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександер Сергійович Пушкін.

І от коли я опинилася в такому ультра-франц-йозефському містечку, у якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслов’янською мовою, що звалося Подєбради, в новій, маленькій Чехо-Словацькій Республіці, з царствуючим професором Масариком, я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений, справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають “на мові” і де на стінах висять портрети Петлюри. І, о жах! Навіть приватно і навіть дома говорять на тій самій “нікому не зрозумілій”, як у нас звичайно казали, мові.

Уявіть мої переживання! Я була вражена, ображена. Цілі роки я воювала з батьком, а згодом і матір’ю з приводу цього. Мої рідні брати Лев і Сергій і до цього часу не здають позицій великодержавности, а Сергій навіть править там за “ізвєстнаво русскаво поета”. Моїм товариством були “істінно русскіє люді” з табору Денікіна та Врангеля, з ними я приятелювала, читала Ґумільова, громила сепаратистів, і знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордости.

Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда... Це було на великому балю в залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”, “мордописня”... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому.

І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!”

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене “ревіндикованою”. А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишилася на півдорозі. Я йшла далі і далі... Зустрілася з писаннями Донцова, пізнала Липу, Маланюка, Мосендза. Ми заговорили про призначення України мовою Шевченка…»

***

Олена Теліга чудово розуміла значення мови в житті народу. Сама все життя працювала над тим, щоб досконало оволодіти українською, ретельно стежила, щоб у її текстах не було помилок. Вже будучи відомою поетесою і публіцисткою, виробила власний погляд на шляхи розвитку української мови, наважувалася полемізувати навіть з І. Огієнком, мріяла про видання газети, в якій можна було б «критикувати все, що гальмує наш національний розвиток».

На її думку, саме брак волі до перемоги в боротьбі за національну державу став однією з причин поразки Української революції 1917–1921 рр. Вибороти власну державу зможе лише сильна нація, згуртована волею до перемоги. Завдання ж українських патріотів, у тому числі й майстрів слова, вбачала у тому, щоб готувати націю до такої боротьби. Ці мотиви звучать у багатьох її поетичних і публіцистичних творах, епістолярії.

21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру Олену Телігу разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти. У гестапо О.Теліга перебувала в камері № 34, де пізніше знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху викарбовано націоналістичний стилізований під меч Тризуб. А один із німецьких офіцерів після смерті Олени зізнався: «Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

Десятки років ми нічого не знали про постать нашої поетеси й патріотки Олени Теліги. ЇЇ ім’я виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 р. в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь, вулицю, що пролягає поруч, назвали її іменем, створено Всеукраїнське жіноче товариство імені О.Теліги, засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію. На сьогодні відомий лише сорок один вірш з написаних поетесою. За життя їй так і не вдалося видати жодної збірки. Та хоч і залишила вона по собі невеликий творчий спадок, життя її було коротке, але яскраве й сповнене великих справ, а тому й має бути вічним у нашій пам’яті.

Чоловік - Михайло Теліга (у шлюбі з 1926 по 1942 роки)