Вербицький Юрій Тарасович

Юрій Вербицький був жителем міста Львова. Був науковцем-сейсмографом – працював інженером відділу сейсмічності Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України ім. С. Суботіна у Львові, мав вчений ступінь кандидата наук.

В житті він був прихильником здорового способу проведення вільного часу, займався спортом. Дуже любив гори, був знаним у Львові альпіністом, а підкорення нових гірських вершин стало захопленням його життя. Як розповіли друзі Вербицького, його ніколи не лякали складні маршрути на гірських схилах, а витривалості та загартованості йому було не позичати, він неодноразово ходив в гори зимою. Не боявся ризикувати та вмів приборкувати свій внутрішній страх, а долання перешкод та труднощів, якими супроводжується будь-яке підкорення вершини, було для нього звичною справою. Гори загартували Юрія, зробивши його духовно сильним чоловіком. Колись, п’ять років раніше, під час сходження на одну із вершин Кавказьких гір він зірвався зі скелі та покалічив ногу. Але цей прикрий випадок не зміг змусити Юрія відмовитись від свого далеко не безпечного захоплення. А ще він був людиною, яка не кине в біді, завжди готовий підтримати та прийти на допомогу іншим, не зважаючи на можливу небезпеку. Одного разу він навіть ледь не загинув від каменепаду, коли рятував людей в горах.

В житті Юрій Вербицький був добрим і неконфліктним чоловіком, а ще – добросусідською і дуже порядною людиною. Любив фотографувати, а також слухати рок-музику. Любив свого собаку Альпа, на що пес відповідав своєму господареві взаємною любов’ю. Абсолютно не цікавився політикою, був людиною аполітичною, але при цьому дуже чутливою до будь-якої несправедливості. Тому, коли почались протести в Києві, він взяв відпустку за власний рахунок та поїхав на Майдан, бо вважав своїм обов’язком бути там серед тих людей, котрі вийшли висловити свою думку злочинній владі.

На Майдані Юрій в основному брав участь в нічних чергуваннях. За вдачею він був людиною поміркованою і делікатною. Такі поняття, як радикалізм, злоба чи ненависть завжди були чужими для цього чоловіка. Він не прагнув опинитись на передовій, щоб з кимось битись, бо вважав, що слово має більшу вагу і силу. Тому намагався налагодити контакт з опонентами через спілкування. І досить часто, коли назрівала конфліктна ситуація, Юрій вмів вчасно втрутитись і аргументовано та спокійно все пояснити супротивнику, щоб уникнути провокації та подальшої сутички.

Вранці 21 січня 2014 року, коли загострилось протистояння на вулиці Грушевського, Юрій Вербицький потрапив під обстріл гумовими кулями з боку силовиків. Одна куля влучила в око чоловікові, через отриману травму його доправили до офтальмологічного відділення Жовтневої лікарні в місті Києві. Але невідомі бандити викрали його з лікарні разом із київським громадським активістом Ігорем Луценком. Як розповів згодом Ігор, бандити їх обох жорстоко катували. Але Юрія Вербицького катували з особливою жорстокістю, дізнавшись, що він львів’янин, а отже ’’бандерівець’’.

Згодом Ігоря Луценка бандити відпустили живим, а Юрія повезли вбивати. Тіло чоловіка було знайдено 22 січня біля лісопосадки в околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами численних тортур. За свідченням друга Юрія Вербицького Романа Голов’яка, при упізнанні було очевидно, що ноги перебиті – виднілися кістки, вся спина була синя, обличчя розбите, поламані ребра випирали з правого боку зі шкіри. Експертиза виявила численні переломи, травми, забої. Бандити кинули покаліченого Юрія в лісі на морозі, знаючи, що він не зможе вижити.

Звичайно, Юрій був сильною, витривалою людиною, і ці страшні побої не зламали його дух. Він до останнього боровся за життя, скільки міг з переламаними ногами повз по снігу, намагаючись вибратись з того лісу до людей. Але отримані важкі травми та тріскучі морози, які в ті дні були в Києві та околицях, все ж зробили свою страшну справу. За офіційною версією лікарів причиною смерті стало переохолодження.

23 січня увесь Львів прощався зі своїм Героєм. Було оголошено жалобу за невинно вбитим чоловіком, а на будівлях міста вивішені державні прапори України із траурними стрічками. Щоб попрощатись з Юрієм Вербицьким, до Храму Різдва Пресвятої Богородиці прийшли тисячі львів’ян – від керівників міста та області, друзів, знайомих до простих городян, які раніше навіть не знали Юрія. Поховали загиблого на Личаківському цвинтарі у Львові. Тут, на Алеї Героїв, поряд з могилами тих, хто загинув в бою під Крутами, поряд з могилами вояків Української Повстанської Армії, поряд з могилами відомих громадських діячів знайшло свій останній спочинок тіло Юрія. А душа полетіла до неба…

Залишив родину, старшого брата Сергія.

Юрію Вербицькому було 50 років…