Проценко Людмила Андреевна

Автор 85 научных трудов, трех документальных фильмов, многочисленных публикаций, среди которых исследования по истории Аскольдовой могилы и Выдубицкого некрополя в ежегодниках «Памятники культуры. Новые открытия» за 1988 и 1991 гг., карты «Пам’ятки Києва, знищені у ХХ сторіччі» (1991) и книг «Київський некрополь» (1994) — о захоронениях литераторов в Киеве, «Історія Київського некрополя» (1995), «И до небес рукой подать» (2002, посмертно) — о некрополях над Ближними и Дальними пещерами Киево-Печерской Лавры.

Именем Л. А. Проценко названа улица в Соломенском районе г. Киева (бывшая улица П.А.Красикова)

https://www.google.com/maps/place/Liudmyly+Protsenko+St

Отец - профессор Киевской консерватории Андрей Федорович Проценко

Мать - оперная певица Клавдия Кузьминична Демидова

Людмила Проценко — прямой потомок родов Богдана Хмельницкого и Павла Тетери. Ее дед — Федор Проценко играл в труппе Садовского и Марии Заньковецкой

Вона зберегла імена киян від забуття. Симфонія життя Людмили Проценко

ОЛЕНА ПЛАКСІНА

19.11.2020

https://bucha.life/2020/11/19/vona-zberegla-imena-kyyan-vid-zabuttya-symfoniya-zhyttya-lyudmyly-proczenko/

Олена Плаксіна, краєзнавець, автор книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів

Людмила Проценко – прямий нащадок двох славних родин, які залишили слід в історії України: Богдана Хмельницького та Павла Тетері.

Їй доля судила прожити 73 роки і стати найвизначнішим дослідником некрополів України. Саме вона знайшла точне місце поховання героїв Крут.

Завдяки їй десятки тисяч людських доль не зникли безвісти. 40 тисяч імених карток, 85 наукових праць, 3 документальних фільми: “Київський некрополь”, “Митрополит Липківський”, “Михайло Донець” та карту «Пам’ятки Києва, знищені у ХХ столітті» залишила по собі Людмила Проценко. Ця спадщина – результат наполегливої 40-річної праці вченої, дослідниці.

***

Кожна симфонія має свій початок.

Увертюра життя Людмили Проценко почалася в Києві.

У сім’ї професора Київської консерваторії Андрія Федоровича Проценка та оперної співачки Клавдії Кузьмівни Демидової 19 квітня 1927 року народилась маленька Люся.

Усім Проценкам Бог дав музичний талант. Чудовий баритон мав дід Федір. Його голос цінували Садовський і Марія Заньковецька. Федір Данилович грав у трупі разом з Марією Заньковецької, коли та виступала в Ніжині.

Для родини Проценків страшним видався 1937 рік. Двоє з чотирьох синів Федора Даниловича Проценка були розстріляні. Дивом залишився в живих батько Людмили – Андрій.

Учителя Ігоря Курчатого, відомого вченого-фізика – Семена Миколайовича Усатого, котрий, до речі, був родичем Проценків, теж ледве не репресували.

Коли закінчилась Друга світова війна, Людмилі виповнилось 18 років.

Вона встигла попрацювати на Іркутській швейній фабриці і не переставала готуватись до університету. Повернулася до Києва та закінчила 1946 року школу, Людмила вступає на історичний факультет Київського державного університету імені Т.Шевченка.

Цей вибір був досить несподіваним. Здавалося б, дівчина, батько якої викладає в консерваторії, а мати – оперна співачка, вибере музику, тим паче, що від природи у Людмили було гарне колоратурне сопрано. Друзі, близькі та знайомі, – усі так чи інакше належали до музичного світу.

Якби Людмила Проценко подала документи до консерваторії, то життя, звісна річ, склалося б по-іншому. Без сумніву, вона стала б видатною співачкою.

Але ж українська культура втратила б частку своєї пам’яті, яку зберегла історик Проценко у своїх наукових працях.

Її професійна діяльність розпочалася досить вдало. Здібну дівчину помітили. У 26 років вона стала старшим науковим працівником відділу стародавніх актів Центрального державного історичного архіву республіки. Потім довго стажувалася в Польщі та Чехословаччині.

У 35 Людмила Проценко – аспірантка. Темою майбутньої дисертації стало джерелознавство, а саме: “Актові книги як джерело до вивчення спеціальних історичних дисциплін”. Здавалося, все чудово. Визнання, повага, призначення на посаду директора Центрального державного архіву – музею літератури та мистецтва України. До речі, Людмила Проценко стала першим директором новоствореного закладу.

І навіть мрія про музику втілилася у життя: 1954-го року Людмила закінчила консерваторію.

Але тут життя різко змінюється: до Людмили Проценко приходить ТЕМА.

У парадній, заідеологізованій історії нема місця звичайній людині, тим більше такій, що не була ні партійкою, ні революціонеркою, а просто і чесно працювала в науці й на царинах мистецтва та ще своїми справами зміцнювала країну взагалі і Київ зокрема.

Офіцери, священики, викладачі гімназій, інженери, купці, ювеліри, – усі ті, кого революція занесла до чорних списків “ворогів народу”, знаходять місце у картотеці, що її створює Людмила Проценко. Вона розуміє їхню історичну вартість.

Але така позиція суперечить офіційній ідеології.

Проценко могла б відмовитись від своєї Великої Теми. Та вона не зрадила, не сфальшувала.

І була відлучена від Великої науки. Останньою краплею для керівництва став громадський вчинок Проценко, за який тогочасна Феміда могла дати декілька років ув’знення.

1973-го року директор Проценко приймає на зберігання до Центрального державного архіву справи репресованих діячів культури та мистецтва України. Тих, про яких пишуть зараз книжки, знімають фільми. За цей вчинок того ж року Людмилу Проценко звільняють з роботи за статтею 41 Кодексу законів про працю.

Цілий рік їй не вдається працевлаштуватись. Лише через рік її беруть учителювати – викладати історію в середній школі.

Ті, хто думав, що з істориком Проценко покінчено, насправді дуже помилялися. Вона починає працювати самотужки. Незважаючи на те, що праці майже не публікуються, Проценко й надалі не залишає свої дослідження.

1984-го року Людмила Андріївна робить останню спробу захистити дисертацію. І хоч Інститут історії, головою спеціалізованої ради якого був Ю.Кондуфор, підтримує її, та чиясь ініціатива згори не дає їй можливості захиститись.

У 1990-х роках, будучи вже на пенсії, Людмила Андріївна Проценко створює свою історичну школу. У неї з’являються учні, її ТЕМА стає Темою і для них. Збільшується масив документальних матеріалів. Робота Проценко починає цікавити західних дослідників. У 1993-му році Людмила Проценко разом з Юрієм Костенком представляли Україну на Міжнародному конгресі некрополезнавців у Польщі у Вроцлаві.

У землі Києва знайшли вічний спочинок представники різних народів. Кияни, яких вітер історії розвіяв світами, із Канади, з Німеччини та Сполучених Штатів Америки, звертаються до неї, щоб дізнатися, де поховані їхні рідні. З’ясувалося, що дослідження Проценко потрібні багатьом.

За її безпосередньою участю створюється Державний історико-меморіальний заповідник Лук’янівське кладовище.

І головне – знаходяться кошти видати її книги: “Історія київського некрополя”; “Київський некрополь, письменники”; “Лук’янівське цивільне кладовище – путівник” (у співавторстві з Юрієм Костенком).

Людмила Проценко стала найвизначнішем дослідником київського некрополя.

Завдяки їй десятки тисяч людських доль не зникли безвісти. Саме вона знайшла точне місце поховання героїв Крут. Сьогодні на цьому місці стоїть пам’ятник.

Останній рік її життя я була разом з нею. Вважаю, що мені пощастило. Бо не кожен має можливість спілкуватися з вченою-дослідницею, ім’я якої відоме далеко за межами України.

На жаль, я бачила тільки фінал її симфонії життя і її роду – також. Бо на Людмилі Андріївні рід Проценко закінчився…

Прийшов час, коли потрібно належно оцінити вагомий внесок Людмили Андріївни Проценко в Українську історичну науку. Їй вже не потрібні звання та лауреатські дипломи, але ми повинні бути впевнені, що праця на благо інших не забувається і має свою вартість.

У Києві не так багато вчених істориків, ім’я яких знають у всьому світі, тому вдячні кияни назвали одну з вулиць столиці ім’ям жінки, все життя якої було присвячене справжній історії рідного міста.

Не всі роботи Людмили Проценко надруковані. Багато з них поки що залишаються у рукописах. І цей спадок потрібен історіографії Києва та України в цілому. Хотілося б, щоби книжки Л.Проценко були видані і щоби читачі мали можливість познайомиться з її дослідженнями.

Зараз повністю готові до друку «Некрополь Аскольдова могила», «Єврейський некрополь Києва» та «Некрополь Видубецького монастиря».

Залишилося знайти гроші на тираж.

***