Будинок № 5/2 на вул.М.Заньковецької

Автор Maksym Oleynikov

Цей будинок № 5/2 на вул.М.Заньковецької був моїм першим київським житлом. Сюди в квартиру №41 мене внесли на руках, бо ходити ще не вмів, хоч вже впевнено стояв, тримаючись за бильця дитячого ліжка. То була комунальна квартира, де згодом я зробив свої перші кроки, а далі весь київський (і не лише) світ для мене на кілька років складався з сусідніх вулиць Станіславського, Карла Маркса, площі І.Франка і власне вул.М.Заньковецької, яку дорослі навколо мене за звичкою називали вулицею Меринговською.

Дитяча пам'ять – найміцніша, тож я досі добре пам’ятаю сусідку тьотю Франю, стару більшовичку, до якої я любив заходити в гості, бо там був дуже цікавий мені радіоприймач «Урал», вкритий накрохмаленою серветкою, і вазочка з печивом на столі… Через нерівність рельєфу квартира наша з вулиці була наче на другому поверсі, з двору – на першому, тому добре було чутно, як лахмітник, що часом заходив до двору, голосно кричав: «Стариє вєщі! Стариє вєщі!», а ще заходив скляр із пакетом різнокаліберних шибок, але що він кричав (і чи кричав взагалі), пропонуючи свої послуги, вже не пам’ятаю. Під’їзд наш мав чорний хід, яким можна було швидко вибігти у двір, де кручею піднімався схил з тилу вул.Енгельса (нинішньої Лютеранської), порослий кущами і деревами, серед яких сусідські дівчата закопували свої «секрети» - фантики під скельцями… Це була єдина з усіх київських квартир, в яких мені довелося жити, де у ванні і туалеті було природне освітлення через вікна, розташовані високо під стелею. Тоді на це не звертав уваги, а зараз таке здається трохи дивним і екзотичним…

І лише через багато років я дізнався, що будинок той має свою назву. Не таку звучну, як «Будинок з химерами», а доволі суху і канцелярську: «Другий будинок кооперативу «Радянський лікар». Другий, бо першим був оригінальний будинок того ж кооперативу на вул. Великій Житомирській, 17/2, збудований у 1928-1930рр., добре відомий киянам.

Очевидно, що київським лікарям, об’єднаним у кооператив, одного будинку виявилось замало, і житлово-будівельний кооператив «Радянський лікар» зумів отримати ще одну ділянку для будівництва – на розі вул.М.Заньковецької (тоді ще Меринговської) та Нової (тоді ще не Станіславського). Міськрада виступала пайовиком будівництва на 10%, переконавшись на прикладі першого будинку в надійності кооперативу лікарів. Кооператив отримав наприкінці 1931р. довгострокову позику у розмірі 1,5млн рублів, за умови, що сам кооператив вносить відразу на будівництво 500 тисяч.

Проект лікарський кооператив замовив автору свого першого будинку, Павлу Фудотовичу Альошину. Архітектор, разом із постійним співавтором Олександром Онуфрійовичем Колесніченком, закінчив проект у 1932 р. Обидва архітектори були прихильниками конструктивізму, тож проект відображав цей стиль: лаконізм і геометричність об’ємів, раціональне планування квартир. Але поки тривало узгодження проекту, в СРСР конструктивізм раптом був оголошений буржуазним і антинародним, і Альошину довелося відповідно до нових вимог дещо змінити фасад, «прикрасивши» будинок елементами класицизму у другому варіанті проекту – у 1934р. Сьогодні такий варіант фахівці архітектури умовно відносять до спрощеного стилю «неоклассицизм».

Серед 88 квартир планувались переважно 3-4-кімнатні, тобто розраховані на основного пайовика - лікаря з середнім доходом (хоч передбачались і 5-кімнатні теж). Висоту стелі в квартирах зробили 3,15м замість вже поширених 2,85м. Кожна квартира мала по два балкони (одна лоджія у двір при кухні). Відповідно до тодішніх уявлень про новий радянський побут, проектом передбачалися в будинку приміщення громадського призначення: їдальня з кухнею, механічна пральня, перукарня, пошта, телеграф, житлові приміщення для обслуговуючого персоналу. Санвузли освітлювались прямим денним світлом. На першому поверсі кутової частини розташували одноповерхову круглу прибудову (спочатку це був розподільник цього будкооперативу, пізніше там влаштували аптеку). Перекриття над нею слугувало терасою для двох квартир зверху. Над приміщенням аптеки був зроблений парапет з балясин, доповнений деревами у вазах.

Семиповерховий будинок зайняв весь парний бік по вул.Станіславського. Він складався з чотирьох корпусів, які П.Альошин змістив один відносно одного, завдяки чому утворився палісадник, як я його завжди по своєму невігластву називав, а правильно – курдонер, через який був прохід до трьох секцій будинку.

В довідниках вказується рік завершення будівництва цього будинку – 1936, іноді – 1939, але це не зовсім так. Насправді через ряд причин, зокрема і проблеми з фінансуванням, повністю будівельні роботи були завершені тільки у 1940р. і за підсумковим кошторисом вартість будівництва склала більше 4,7млн рублів, тобто вдвічі більше початкової.

Восени 1941р., коли Хрещатик і прилеглі до нього квартали були сильно зруйновані внаслідок вибухів і пожеж, будинок лікарів теж постраждав від вогню, але встояв. У 1945р. його почали відновлювати, і проект реконструкції склав знову таки П.Альошин. Відновлення будинку тривало до січня 1949р.

В будинку № 5/2 на вул.Марії Заньковецької мешкали відомі діячі науки і культури. Зокрема, перший ректор Київського художнього інституту Іван Іванович Врона, дитяча поетеса Наталія Забіла, класик «укрсоцліту» Юрій Смолич.

Можливо, це комусь може видатися дещо наївним, але мені особисто чомусь шкода тої аптеки на розі будинку, де замість неї зараз «Dior»… Ще у 90-х вона була як не єдиною, то однією з дуже небагатьох, де продавали дистильовану воду, виготовлену на власному обладнанні. І обладнання те я пам’ятаю ще з 50-х…

🎭 168 років тому в селі Заньки на Чернігівщині народилася Марія Заньковецька. 

Своє сценічне ім’я геніальна українська акторка взяла на згадку про родинне село Заньки, в якому минуло її дитинство.

Талант Марії Костянтинівни проявився дуже рано. Марія Старицька у своїх спогадах про Заньковецьку згадувала: "Батько Марії Костянтинівни був суддею і у своїх справах часто приїздила до нього літня поміщиця, яка затіяла нескінченний позов зі своїми дітьми. Це був справді гоголівський тип, щось подібне до Коробочки. "Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють", — повторювала вона безупинно, перериваючи свої мову схлипуваннями, охами і слізьми. Весела, дотепна Марія Костянтинівна задумала підманути свого батька. Вона зладнала собі допотопний костюм, що нагадував костюм Коробочки. Насурмила брови, напудрила волосся, нап’яла на голову капелюшок, завісила обличчя вуаллю і з’явилася перед батьком. "Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють", — почули батьки із сусідньої кімнати знайомий голос усім набридлої поміщиці. Потім полилися охи і нарікання на дітей. Молода дівчина так скопіювала стару, що навіть батько спочатку не пізнав її і, зворушений її зойками, зауважив: "Так, я бачу, що діти завдають вам багато неприємностей, ви навіть схудли за цей час". І тільки коли Маня весело розреготалася, усі зрозуміли, що то за "поміщиця". 

Заньковецька працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого. В її репертуарі понад 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі. У Заньковецької був чудовий голос — драматичне сопрано. Завдяки йому виконувала у спектаклях українські народні пісні. Була серед засновників театру Миколи Садовського в Полтаві. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. У 1918 році організувала народний театр “Українська трупа під орудою Заньковецької”.

"Ви питаєте, чи переживаю я, коли виходжу на сцену. Хіба можна передати ці умови. Скажу тільки, що скільки я б не грала, обов'язково нестерпне світло рампи, що б'є в очі, одночасно боляче б'є по моїх нервах: мить, і я вся холодію. Але це тільки коротка мить. Далі я "входжу в роль" і зовсім забуваю, що театр загадковий сфінкс, ім'я якому публіка", – говорила Марія Заньковецька в інтерв’ю.

Автор Влада Литовченко