Марченко Валерій Веніамінович

Українець за походженням, Валерій побачив світ у Києві 16 вересня 1947 року. У юні роки Валерій навчався на філологічному факультеті Київського університету, а також опановував тюркські мови у Бакинському університеті, друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану й Туркменістану, у 1971–1972 роках опублікував низку художніх перекладів з азербайджанської мови.

Надалі працював у редакції газети «Літературна Україна», де підготував близько ста публікацій, написав розвідки про академіка Агатангела Кримського як дослідника азербайджанської літератури і професора Бакинського університету Олександра Багрія. Деякий час Валерій Марченко викладав українську мову та літературу в одній зі шкіл Києва, досліджував літературу як науковець і публіцист. У 1970-х роках були написані, але не опубліковані його літературознавчі розвідки російською мовою про Миколу Зерова («Русское наследие неоклассика»), чимало публіцистичних статей, зокрема «Київський діалог», «Страшний якийсь тягар». Свої роздуми про «радянську літературу» в Україні В.Марченко виклав у статті «За параваном ідейності» (1972), яка не була надрукована, але її написання інкримінували Валерію як злочин перед радянською владою.Тож 25 червня 1973 року Валерій Марченко за звинуваченням у антирадянській пропаганді та агітації, за «наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад.., за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС...» постав перед суддями й за вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року був засуджений до шести років позбавлення волі в колонії суворого режиму і двох років заслання. Додатковий термін цей дисидент отримав іще й за статтю «Київський діалог», про яку він уже на Уралі через два роки згадував як про найкраще з усього, що написав до свого 25-річчя. Відбувати покарання довелося у пермському таборі для політвʼязнів №35. Там він познайомився з політичними в’язнями-диседентами Іваном Світличним та Семеном Глузманом і тільки зміцнів у власних переконаннях.

Під час першого ув'язнення Валерій Марченко написав низку публіцистичних нарисів про умови утримання в'язнів у радянських таборах, сталінські репресіїу 1950-х роках на Західній Україні. Тяжка хвороба нирок призвела до інвалідності, але В.Марченко відмовився писати заяву-каяття. Під час першого ув’язнення Валерій Марченко перекладав твори Герберта Веллса, Сомерсета Моема, Декларацію незалежності США Томаса Джефферсона, проте всі переклади конфіскували і знищили.

Після звільнення з тюрми літературознавець-дисидент жив у Києві. Проте заледве зміг влаштуватися на роботу сторожем. Перекладав з англійської, писав публіцистику (нарис «Гулак» (1982) про свідомого й талановитого кирило-мефодіївця М.Гулака, інтелігента в умовах імперського тоталітаризму; «Там, у київських печерах» (1983)), безстрашно вів правозахисну діяльність, розсилав листи-протести, виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом», адже досить було заяви батьків, щоб на території України такого учня звільняли від вивчення української мови й літератури. Валерій Марченко заявляв, що радянський режим цілеспрямовано не давав українській літературі, мистецтву, кіно розвиватися. Науковця-дисидента обурювало, що оригінали тематично українських фільмів були російськими, а український переклад неодмінно відзначався поганою якістю. Також В.Марченко насмілювався писати про Голодомор 1932–1933 років, висміював соціалістичний реалізм у літературі, як «комуністичну ортодоксію», а соціалістичні змагання трудящих йменував «рабським трудом уярмленого бидла на зграю політиканів, які погрузли в пияцтві і розпусті». Активний учасник Української Гельсінської групи, Валерій Веніамінович висміював «зразки української літератури», премії, якими радянській режим купував «продажних митців» того часу, що писали за вказівкою партії на «правильні» теми. 21 жовтня 1983 року, уже важко хворого Валерія Марченка заарештували вдруге, а всередині березня 1984 року він постав перед Київським міським судом, однак винним себе не визнав, а востанньому слові сказав, що держава сама мільйон разів завинила перед власними громадянами. Валерій Марченко уже під час першого ув’язнення бачив на власні очі засуджених за участь в УПА, тому не міг не сказати про найстрашніше: «Мені як громадянинові і чоловікові соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування держав не було таких ганебних фактів».

Підсудного визнали особливо небезпечним рецидивістом ізасудили до 10 років таборів особливого режиму та5 років заслання. Тюрма суворого режиму на Уралі для Валерія Марченка означала єдине – швидку смерть. Тож підсудний мовив своїм катам у суддівських мантіях: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу», адже хронічний нефрит і гіпертонія навіть на волі не давали йому шансу прожити більше.

2 квітня 1984 року Марченка взяли на етап - 55 діб по пересильних тюрмах, у «столипінських» вагонах. Його привезли в пермські табори, попри висновок Медичного управління МВС СРСР, що Марченка слід звільнити як невиліковно хворого. На активну вимогу світової громадськості Валерія перевели до тюремної лікарні м.Перм (РФ), пізніше - м. Ленінград (нині м.Санкт-Петербург), де незабаром у нього відмовили нирки.

Помер нескорений борець 5 жовтня 1984 року. у тюремній лікарні в Ленінграді. Із приводу загибелі Валерія Марченка із заявами виступили президент США Рональд Рейган і Державний департамент США. Однак навіть попри широкий розголос у світі мати Валерія з величезними труднощами змогла домогтися видати тіло сина й поховати його у селі Гатному (Києво-Святошинського районуКиївської області) поруч із могилою діда Михайла.

1991 року Валерія Марченка реабілітували посмертно, а 14 жовтня 2017 року на його могилі встановили пам’ятник із чорного граніту й викарбували слова американського президента Рональда Рейгана: «Його життя назавжди лишиться прикладом для всіх тих, кого глибоко хвилюють права українського народу».

Дід - Михайло Іванович Марченко (19 вересня 1902 - 22 січня 1983) - український історик, автор численних праць з історії України доби середньовіччя, перший радянський ректор Львівського університету. 

Мати - Марченко (Смужаниця) Ніна Михайлівна (07.02.1929 - 15.04. 2011), була відомим педагогом, кандидатом наук.

Марченко В. Антон Олійник. Спогади // Сучасність. — 1982. — Ч. 1–2. — С. 171—177.

Марченко В. Давня азербайджанська література в дослідженнях Агатангела Кримського // Радянське літературознавство. — 1971. — № 1. — С. 59–66.

Марченко В. Листи до матері з неволі. — К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1994.

Марченко В. Обличчям на схід. До 100-річчя з дня народження А. Ю. Кримського // Дніпро. — 1971. — № 1. — С. 138—140.

Валерій Марченко. Занапащена Кліо // Листи до матері з неволі. — К.: Фундація ім. Олега Ольжича, 1994. — 500 с.

Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) - за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).

1947 - родился журналист и диссидент Валерий Марченко.

Валерій Марченко.

З породи хоробрих мушкетерів.

Чи стане Валерій Марченко героєм нашого часу.

Університети Валерія Марченка

Похорон Валерія Марченка

7 (5) жовтня 1984 року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…

UAHistory7 (5) жовтня 1984 року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…тня 1984 року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…

Search...7 (5) жовтня 1984 року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…тня 1984 року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…

Головна » Регістрація » Видатні люди » Злочин і покарання7 (5) жовтня 1984 року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…

Злочин і покарання7 (5) жовтня 1984 року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…

Валерій Марченко7 (5) жовтня 1984 року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…

7 (5) жовтня 1984 року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…7 (5) жовтня 1984 року у ленінградській тюремній лікарні від уремії помер 37-річний Валерій Марченко, письменник, перекладач, дисидент. За радянським законодавством тіла покійного політичного в’язня не видавали, доки не закінчувався його термін. Я була знайома з матінкою Валерія, не раз ми зустрічалися, пані Ніна згадувала її кровиночку…

25-річний син учительки, онук відомого українського історика, першого радянського ректора Львівського університету Валерій Марченко виявився «українським буржуазним націоналістом», відбув перший термін.

Після повернення не покаявся. Рішуче засудив постанову колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.), передав на Захід документи міністерства освіти про прискорення русифікації українців з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…».

21 жовтня 1983 р. важко хворого Валерія заарештували вдруге. Слідство тривало три місяці, суд — один день. 13 березня 1984 року з 9:30 до 21:00 відбувався суд. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Івановича Зубця.

У останньому слові Валерій сказав: «Виявляється, Україна — єдина країна, що входить до складу ООН, висилає своїх в’язнів за межі своєї території. Перебуваючи в Пермських радянських концтаборах, я зіткнувся з брехнею та беззаконням». Марченко зауважив, що свідками на суді були офіцери-наглядачі, лікар зони — низької кваліфікації, що адвокат не захищає, а звинувачує. Протягом судового засідання Марченко почував себе погано, його мучили ниркові коліки, боліла голова. Стояти міг, лише спираючися на бар’єр, просив у охоронців пити. На запитання судді, чого він хоче від суду, Марченко нарешті вимовив: «Та давайте вже ваші 15 років!»

14 березня 1984 р. судова колегія у кримінальних справах Київського міського суду у складі заступника голови цього суду Г.Зубця та двох народних засідателів винесла обвинувальний вирок Валерію Марченку. Його засудили за антирадянську агітацію і пропаганду, призначили покарання у вигляді позбавлення волі на строк 10 років із засланням на 5 років. Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом, відбувати покарання призначили у колонії особливого режиму.

Валерій Марченко не стримався: «можна було й менше, бо стільки я не проживу. У моїй смерті в умовах табору будете винні ви, громадянин суддя».

Етапом його відправили у пермські табори, де незабаром відмовили нирки, внаслідок чого Валерій Марченко помер 5 жовтня 1984 р. у тюремній лікарні.

Радянці не видавали батькам ні мертвих, ні живих політичних зеків. Матері Валерія удалося неможливе – вона вибила з рук контори своє дитя. У цьому їй допомогла світова громадськість, Папа Римський Іван Павло ІІ та президент США Рональд Рейган.

12 жовтня 1990 р. Пленум Верховного суду УРСР задовольнив протест голови ВС УРСР і скасував вирок Київського міського суду від 14 березня 1984 р., а з ним – і ухвалу судової колегії у кримінальних справах ВС УРСР від 29 березня 1984 р., якою зазначений вирок тоді було залишено в силі.

Здавалося б, перемогла тая – правдонька святая: Валерій Марченко був посмертно реабілітований. Добре ім’я борця за незалежну й суверенну Україну відновлено. А яке покарання очікувало винуватців?

За часів радянщини Григорій Зубець пішов на підвищення: впродовж 10 років (1993–2003 рр.) був головою Київського міського суду (з жовтня 2001 р. – Апеляційного суду міста Києва).

І у 33 роковини Валерія 6 жовтня 2017 року Президент України нагородив суддю Григорія Зубця орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

Суддя Григорій Зубець, який відправив Марченка за ґрати, працював у Подільському суді до весни 2021 року, заслужений юрист України, має подяку Верховної Ради.