Українська

Скрєпи рускава міра і стратегічна безпека YURIY KOSTYUCHENKO

Скрєпи рускава міра і стратегічна безпека YURIY KOSTYUCHENKO

Опис

Банальністю є те, що питання стратегічної безпеки, серед іншого, мають соціальний і культурний вимір, без врахування чого будь-які політичні чи воєнні заходи не будуть достатньо ефективними.

Довгостроковою загрозою як регіональній, так і світовій безпеці вже багато століть залишається специфічно влаштована, індоктрінована імперськими і месіанськими ідеями окрема велика спільнота на північному сході Євразії, попри всі неодноразові свої трансформації.

При цьому варто зауважити, що незалежно від формального позначення засад своєї ідентичності – «рускій мір», «савєцкій чілавєк», «трєтій рім», «славянскій мір», абощо – для цієї спільноти спільними і характерними завжди залишаються кілька взаємопов’язаних і взаємопідтримуючих факторів.

 По-перше, базовим фактором, який фактично підтримує зв’язність, поєднує соціокультурне поле цієї доволі аморфної спільноти є непохитне відчуття своєї апріорної переваги – духовної (беззмістовне насправді слово, але тут воно є доречним), культурної та інтелектуальної – над усіма без виключення групами, спільнотами і суспільствами у світі. Без цього відчуття «рускій мір» в будь-якому своєму ізводі існувати не може. Саме воно породжує все різноманіття різнорівневих наративів – від культурних продуктів, пропаганди, авто- і гетеростереотипів, то тієї нескінченної кількості зневажливих і принизливих прізвиськ для позначення інших народів в російській мові, яка явно є спорідненою з кримінальним арго. Якщо це відчуття чомусь похитнеться і доведеться визнати, що хтось може бути принаймні «не гіршим» – може статися соціальна, культурна і політична катастрофа, як вона сталася після поразки імперії в російсько-японській війні.

ншим важливим фактором є хронічне, культурно вкорінене відчуття персональної ницості, безправності і підлості, яке безпосередньо випливає з питомо колективіської структури російських «общин» (не плутати з громадами). Вкорінений в усі верстви культури культ «маленької людини», «простої людини», знецінення персональної освіти і культури («вшивий інтелігентішка»), готовність до втрати всього («ат суми да ат тюрьми ні зарікайся») – саме про це. Водночас, саме завдяки цьому «рускій чілавєк» є настільки сприйнятливим для будь-яких форм «кримінальної етики» (від міцно вкорінених в повсякденну розмовну практику блатних промовок до непозбувної популярності блатняку-«шансону»), найбільш людожерської і нелюдської з усіх можливих. 

 Важливим є те, що для того, щоб стати членом «рускава міра», не треба жодних расових, етнічних чи релігійних ознак - достатньо визнати свою підлість, відмовитися від індивідуальності, гідності, прав та свобод. І після цього ти отримуєш право на зверхнє і зневажливе ставлення до всіх інших, на безсистемне насильство (тобто, на реалізацію своєї тепер вже легітимізованої підлості), але заразом і священний обов’язок нав’язування таких своїх «цінностей» навколишнім «дикунам».

Саме про це – персональну бездонну підлість, яка є запорукою колективної непогрішності і виправданням агресивного месіанства, і розповідає вся класична російська література. 

 Саме своєю культурною і етичною простотою ця конструкція і приваблює (згадаймо, наприклад, численних європейських маргіналів і соціальних невдах – найманців в лавах проросійських терористів в ОРДІЛО), саме це і забезпечує цій конструкції стійкість і самовідворюваність протягом століть.

Тобто, керуючись політичними міркуваннями, звісно можна створювати демілітаризовані зони, позбавляти противника стратегічних озброєнь абощо, але… поки не буде прибрано базові соціокультурні фактори, які забезпечують самовідтворення небезпеки (так, це саме ті самі пресловуті «скрєпи», не посперечаєшся) – відчуття тотальної колективної переваги над усіма, виправдання персональної негідності і підлості, легітимація права на агресію – небезпека буде відтворюватися. 

Щоб хоч якось почати виправляти цю ситуацію потрібно, щоб на теренах «рускава міра» нарешті відбулися нормальні соціальні і культурні процеси, як то наприклад, урбанізація (а не створення «потьомкінскіх дєрєвєнь», табірних чи робочих поселень замість розвитку urban culture), культурна диференціація (а не черговий поворот державної пропаганди в бік «пєрєстройкі»), побудова локальних соціальних ідентичностей, тощо, які пройшли у світі багато десятиліть тому. Але, як показує досвід, принаймні без переформатування існуючої моделі територіального устрою це видається безглуздою утопією… 

Джерело