Така собі байка про мобілізацію. Юрій Костюченко

Така собі байка: мій колишній київський однокласник, розумний і класний чувак, добрий приятель по новобілицький школі кінця 1980-х, що тепер мешкає в Москві, закінчивши МАІ, щойно отримав мобілізаційну повістку (вони там геть збожеволіли, гребуть реально геть всіх, навіть мені на стару московську адресу, де мене нема вже 25 років як, теж шлють повістки як формальному офіцеру російської армії, ага, я їхній офіцер, курво) і збирається йти воювати, бо «так же ж треба», бо «інакше же ж тюрма», бо «ну, ти ж розумієш…» - а я ні, геть не розумію цього тупого покорення, я пропоную йому варіанти – від елементарного ухилянства до способів переховатися у мене (чи в Україні, чи в Австрії ,чи у його батьків в Києві), не діє, - все ніби розуміє, але покірно йде на очевидний забій. От саме тому я і не розумію запитань, чому я вирішив повернутися в 1993 в нібито нещасну Україну з нібито багатої Москви - бо в нас вже була свобода, яка надалі виявилася визначальною…

Юрій Костюченко