Українська
Валерій

Марченко Валерій Веніамінович

Основна інформація
Валерій
  • Дата народження

    16 вересня 1947

  • Дата смерті

    05 жовтня 1984 (37 років)

Біографія

Українець за походженням, Валерій побачив світ у Києві 16 вересня 1947 року. У юні роки Валерій навчався на філологічному факультеті Київського університету, а також опановував тюркські мови у Бакинському університеті, друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану й Туркменістану, у 1971–1972 роках опублікував низку художніх перекладів з азербайджанської мови.

Надалі працював у редакції газети «Літературна Україна», де підготував близько ста публікацій, написав розвідки про академіка Агатангела Кримського як дослідника азербайджанської літератури і професора Бакинського університету Олександра Багрія. Деякий час Валерій Марченко викладав українську мову та літературу в одній зі шкіл Києва, досліджував літературу як науковець і публіцист. У 1970-х роках були написані, але не опубліковані його літературознавчі розвідки російською мовою про Миколу Зерова («Русское наследие неоклассика»), чимало публіцистичних статей, зокрема «Київський діалог», «Страшний якийсь тягар». Свої роздуми про «радянську літературу» в Україні В.Марченко виклав у статті «За параваном ідейності» (1972), яка не була надрукована, але її написання інкримінували Валерію як злочин перед радянською владою.Тож 25 червня 1973 року Валерій Марченко за звинуваченням у антирадянській пропаганді та агітації, за «наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад.., за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС...» постав перед суддями й за вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року був засуджений до шести років позбавлення волі в колонії суворого режиму і двох років заслання. Додатковий термін цей дисидент отримав іще й за статтю «Київський діалог», про яку він уже на Уралі через два роки згадував як про найкраще з усього, що написав до свого 25-річчя. Відбувати покарання довелося у пермському таборі для політвʼязнів №35. Там він познайомився з політичними в’язнями-диседентами Іваном Світличним та Семеном Глузманом і тільки зміцнів у власних переконаннях.

Під час першого ув'язнення Валерій Марченко написав низку публіцистичних нарисів про умови утримання в'язнів у радянських таборах, сталінські репресіїу 1950-х роках на Західній Україні. Тяжка хвороба нирок призвела до інвалідності, але В.Марченко відмовився писати заяву-каяття. Під час першого ув’язнення Валерій Марченко перекладав твори Герберта Веллса, Сомерсета Моема, Декларацію незалежності США Томаса Джефферсона, проте всі переклади конфіскували і знищили.

Після звільнення з тюрми літературознавець-дисидент жив у Києві. Проте заледве зміг влаштуватися на роботу сторожем. Перекладав з англійської, писав публіцистику (нарис «Гулак» (1982) про свідомого й талановитого кирило-мефодіївця М.Гулака, інтелігента в умовах імперського тоталітаризму; «Там, у київських печерах» (1983)), безстрашно вів правозахисну діяльність, розсилав листи-протести, виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом», адже досить було заяви батьків, щоб на території України такого учня звільняли від вивчення української мови й літератури. Валерій Марченко заявляв, що радянський режим цілеспрямовано не давав українській літературі, мистецтву, кіно розвиватися. Науковця-дисидента обурювало, що оригінали тематично українських фільмів були російськими, а український переклад неодмінно відзначався поганою якістю. Також В.Марченко насмілювався писати про Голодомор 1932–1933 років, висміював соціалістичний реалізм у літературі, як «комуністичну ортодоксію», а соціалістичні змагання трудящих йменував «рабським трудом уярмленого бидла на зграю політиканів, які погрузли в пияцтві і розпусті». Активний учасник Української Гельсінської групи, Валерій Веніамінович висміював «зразки української літератури», премії, якими радянській режим купував «продажних митців» того часу, що писали за вказівкою партії на «правильні» теми. 21 жовтня 1983 року, уже важко хворого Валерія Марченка заарештували вдруге, а всередині березня 1984 року він постав перед Київським міським судом, однак винним себе не визнав, а востанньому слові сказав, що держава сама мільйон разів завинила перед власними громадянами. Валерій Марченко уже під час першого ув’язнення бачив на власні очі засуджених за участь в УПА, тому не міг не сказати про найстрашніше: «Мені як громадянинові і чоловікові соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування держав не було таких ганебних фактів».

Підсудного визнали особливо небезпечним рецидивістом ізасудили до 10 років таборів особливого режиму та5 років заслання. Тюрма суворого режиму на Уралі для Валерія Марченка означала єдине – швидку смерть. Тож підсудний мовив своїм катам у суддівських мантіях: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу», адже хронічний нефрит і гіпертонія навіть на волі не давали йому шансу прожити більше.

2 квітня 1984 року Марченка взяли на етап - 55 діб по пересильних тюрмах, у «столипінських» вагонах. Його привезли в пермські табори, попри висновок Медичного управління МВС СРСР, що Марченка слід звільнити як невиліковно хворого. На активну вимогу світової громадськості Валерія перевели до тюремної лікарні м.Перм (РФ), пізніше - м. Ленінград (нині м.Санкт-Петербург), де незабаром у нього відмовили нирки.

Помер нескорений борець 5 жовтня 1984 року. у тюремній лікарні в Ленінграді. Із приводу загибелі Валерія Марченка із заявами виступили президент США Рональд Рейган і Державний департамент США. Однак навіть попри широкий розголос у світі мати Валерія з величезними труднощами змогла домогтися видати тіло сина й поховати його у селі Гатному (Києво-Святошинського районуКиївської області) поруч із могилою діда Михайла.

1991 року Валерія Марченка реабілітували посмертно, а 14 жовтня 2017 року на його могилі встановили пам’ятник із чорного граніту й викарбували слова американського президента Рональда Рейгана: «Його життя назавжди лишиться прикладом для всіх тих, кого глибоко хвилюють права українського народу».

Сім'я, Зв'язки

Дід - Михайло Іванович Марченко (19 вересня 1902 - 22 січня 1983) - український історик, автор численних праць з історії України доби середньовіччя, перший радянський ректор Львівського університету. 

undefined

Мати - Марченко (Смужаниця) Ніна Михайлівна (07.02.1929 - 15.04. 2011), була відомим педагогом, кандидатом наук.

undefined

Творчість, робота

Марченко В. Антон Олійник. Спогади // Сучасність. — 1982. — Ч. 1–2. — С. 171—177.

Марченко В. Давня азербайджанська література в дослідженнях Агатангела Кримського // Радянське літературознавство. — 1971. — № 1. — С. 59–66.

Марченко В. Листи до матері з неволі. — К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1994.

Марченко В. Обличчям на схід. До 100-річчя з дня народження А. Ю. Кримського // Дніпро. — 1971. — № 1. — С. 138—140.

Валерій Марченко. Занапащена Кліо // Листи до матері з неволі. — К.: Фундація ім. Олега Ольжича, 1994. — 500 с.

Нагороди

Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) - за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).

Фото
111db43f-5d96-4e34-b25e-67f3993f2f41.jpeg
52182970-9f30-4022-a0e7-8b61ff977714.jpeg
27cc705c-b17b-471b-a507-1ed2a0e3e6ca.jpeg
98520049-771e-41ab-b045-5621010e8647.jpeg
09690ac3-7905-488e-a86e-1a2f3cb9e6cb.jpeg
e8ba173a-bb01-441c-b5a8-7ad7505f7fe8.jpeg
9460159f-c716-43ef-97fd-834685ec7788.jpeg
18a9882a-6667-4b56-9592-9f05332f1d8a.jpeg
d6fb2a89-851b-499b-8859-05e574c6da4a.jpeg
db777467-6cd2-4147-82f2-82022e65227b.jpeg
4cb97950-887c-4ed5-a17a-6660876979c8.png
8bc4103a-1d1d-4d34-9589-624d5616e912.jpeg
d926d2f7-c2cb-4c69-96ca-3979241b0645.jpeg
f1a29279-aefc-4753-8abc-e72e0096df57.jpeg
Відео
Прямостояння. Валерій Марченко
Співчуття

Поки що немає жодного повідомлення